Розділ 15. Таємниця, яка вже між ними

П'ятниця. Останній робочий день першого тижня. 17:20.  
Офіс майже порожній — більшість уже розійшлися на вихідні.  
Світло в коридорі приглушене, тільки з кабінету Артема ллється тепле жовте світло і тиха музика — щось джазове, повільне, ніби спеціально для того, щоб не поспішати.

Оксана сиділа за своїм столом, дописувала останній звіт за тиждень:  
двоє клієнтів повернулися, ще троє написали «розглянемо», один подзвонив і сказав «дякую за макарони, я не знав, що сервіс вміє бути таким… людяним».  
Цифри були кращими, ніж вона очікувала.  
Але вона не святкувала.  
Бо таємниця вже не лежала в її сумці, як фальшивий диплом.  
Вона лежала між ними — тонка, як шар крему в тістечку, і така ж крихка.

Вона чула його кроки ще до того, як він увійшов.

Артем зупинився в дверях.  
Без краватки. Сорочка розстебнута на верхній ґудзик.  
В руках — дві склянки з віскі.  
Без льоду.  
Без нічого зайвого.

— Залишилася дописувати? — запитав він тихо.

Оксана підняла голову.

— Так.  
Хотіла закінчити тиждень… чисто.

Він підійшов.  
Поставив одну склянку перед нею.

— Віскі.  
Односолодовий.  
12 років.  
Не бійтеся, це не хабар.  
Це… пауза.

Вона взяла склянку.  
Пальці торкнулися його пальців.  
Коротко.  
Але достатньо, щоб шкіра запам’ятала.

Він сів на край її столу — вже звичний жест.  
Він завжди сідав на край, ніби не хотів займати ціле місце.  
Ніби давав їй шанс втекти.

— Тиждень закінчився добре, — сказав він. — Краще, ніж я думав.

— Краще, ніж я думала, — відповіла вона чесно.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Я помітив.

Мовчанка.  
Тільки джаз за спиною і запах віскі, змішаний з його парфумами.

Потім він раптом, без попередження:

— Коли ви збираєтеся розповісти мені правду?

Оксана завмерла.  
Склянка в руці здригнулася.

— Яку… правду?

Він нахилився ближче.  
Голос став ще тихішим.

— Про те, що ви не вчилися в LSE.  
Про те, що ви не маєте MBA.  
Про те, що ви ніколи не керували проєктами в IT.  
Про те, що ви — найкраща кондитерка, яку я бачив за останні п’ять років, і що ви прикидаєтеся помічником генерального, бо… чомусь так захотіли.

Вона подивилася йому прямо в очі.  
Не відводячи.  
Не ховаючись.

— Ви вже знаєте.

— Так.  
З першого дня.

— Тоді чому… не звільнили?

Він знизав плечима — повільно, ніби це було найпростіше питання у світі.

— Бо я бачив, як ви працюєте.  
Як ви говорите з людьми.  
Як ви робите так, щоб вони поверталися.  
І як ви печете, коли боїтеся.  
Я подумав: якщо ця дівчина здатна зробити з брехні щось справжнє…  
то, можливо, варто дати їй шанс зробити це чесно.

Оксана відчула, як у горлі стає клубок.

— І що тепер?

Він зробив ковток віскі.  
Потім поставив склянку.

— Тепер ви обираєте.  
Можете піти.  
Я не буду вас тримати.  
Не буде скандалу.  
Не буде поліції.  
Просто скажете «дякую» і підете з моєю рекомендацією, що ви — найкращий спеціаліст з клієнтського досвіду, якого я знав.

Або…

Він зробив паузу.  
Довгу.

— Або залишитеся.  
І ми продовжимо.  
Тільки тепер без брехні.  
Без фальшивих цифр.  
Без «я не знаю, але я дізнаюся».  
Просто ви.  
І я.  
І те, що між нами вже є.

Оксана мовчала.  
Дуже довго.

Потім поставила склянку на стіл.  
Підвелася.

Вони стояли один навпроти одного.  
Близько.  
Надто близько.

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Що коли не буде брехні…  
мені стане нудно.  
Або вам.

Він усміхнувся — щиро, без маски.

— Тоді ми будемо пекти разом.  
І якщо стане нудно…  
додамо більше кориці.

Вона засміялася — коротко, нервово, але вже без сліз.

Таємниця між ними не зникла.  
Вона просто змінила смак.  
З гіркого — на теплий.  
З небезпечного — на справжній.

Вона підняла склянку.  
Цокнулася з його склянкою.

— Я залишаюся.

Він кивнув.

— Добре.

І в цю мить, під тихий джаз і запах віскі,  
вона зрозуміла:  
таємниця не закінчилася.  
Вона тільки почалася.

Тільки тепер вона не в резюме.  
Вона — в них обох.

І це було солодше за будь-який тарт.