Розділ 14. Подруги святкують, вона — ні

Вечір четверга. 19:30.  
Маленька кав’ярня на Підзамче, де завжди пахне свіжим тістом і корицею.  
Катя і Марта вже сиділи за кутовим столиком, перед ними — пляшка білого вина (не дороге, але «для настрою»), три тарілки з десертами і смартфон, на якому відкритий чат з Оксаниними фото: вона в офісі, вона з тартом, вона з еклером, вона з переможним обличчям після першого вдалого дзвінка клієнту.

Катя підняла келих першою.

— За нашу Оксану!  
Майбутню королеву Vertex Group, яка за три дні зробила так, що генеральний директор сам приносить їй каву і їсть її круасани!  
Це вже не робота — це вже казка з елементами softcore!

Марта цокнулася келихом.

— І за те, що він сказав «мені подобається»!  
Це офіційно.  
Він не просто бачить тебе наскрізь.  
Він хоче бачити ще глибше.

Оксана сиділа навпроти, посміхалася втомлено, але щиро.  
У руках — чашка з трав’яним чаєм (вино не пила, бо завтра о 8:30 нарада).

— Дівчата… я не святкую.  
Я панікую.

Катя завмерла з келихом біля губ.

— Чому?  
Ти ж виграєш!  
Він тебе не вигнав.  
Він тебе… підігріває.

Оксана зітхнула.  
Довго.  
Ніби випускала весь день з грудей.

— Бо чим більше він бачить — тим ближче той момент, коли побачить усе.  
І тоді що?  
Скаже «дякую за смачні десерти, до побачення»?  
Або гірше — подивиться так, ніби я була просто розвагою.  
І все.  
Кінець історії.

Марта поклала руку на її долоню.

— Слухай.  
Ти вже не просто «брехуха з фейковим резюме».  
Ти — людина, яка за три дні запустила проєкт, повернула двох клієнтів і змусила генерального директора їсти твої круасани замість круасанів з «Пузатої хати».  
Якщо він піде — то не через брехню.  
А через те, що не витримає, що ти справжня.

Катя підморгнула.

— І знаєш що?  
Якщо він піде — ми відкриємо кондитерську «Три брехні та один тарт».  
Ти — шеф.  
Ми — піар і фінанси.  
І будемо продавати «Еклери правди» — ті, що з солоною карамеллю і чесними записками всередині.

Оксана засміялася — тихо, але вже без сліз.

— Ви божевільні.

— Ми твої божевільні, — відповіла Марта. — І ми нікуди не діваємося.  
Навіть якщо завтра він тебе викличе на килим і скаже «розповідай усе».  
Ми приїдемо з коробкою макаронів і скажемо: «Так, вона збрехала. Але подивіться на цей крем — хіба можна звільняти таку дівчину?»

Оксана подивилася на них обох.  
На цих двох ідіоток, які втягнули її в найбільшу авантюру життя — і які тепер сиділи тут, святкуючи те, чого вона ще не вміла святкувати.

Вона підняла чашку з чаєм.

— За вас.  
За те, що ви святкуєте замість мене.  
І за те, що якщо все розвалиться — ви будете поруч.

Вони цокнулися: келих з вином, келих з вином, чашка з чаєм.

Катя підморгнула.

— А тепер з’їж шматок свого ж тарту.  
Бо ти виглядаєш так, ніби забула, як смачно бути собою.

Оксана взяла виделку.  
Відкусила.

Смак був ідеальний.

Як завжди.

І в цей момент, дивлячись на подруг, які сміялися над якоюсь дурною фоткою Артема з сайту компанії, вона подумала:

«Може, і не треба святкувати перемогу.  
Може, треба просто жити цей момент.  
Поки він ще не знає всього.  
Поки ще є смак.  
І поки є вони.»

Вона набрала в чат (який так і не закрила):

''Оксана 19:58''  
Дівчата, ви найкращі.  
Навіть коли я боюся.  
Ви робите так, що брехня здається… смачною.

''Катя 19:59''
Бо вона і є смачна.  
Коли ти її печеш.

''Марта 20:00''  
Тепер іди додому.  
Спекти щось на завтра.  
І нехай він знову скаже «небезпечна смачно».  
А ми почекаємо чергової серії.

Оксана вимкнула телефон.

Встала.

Обійняла їх обох — міцно, по-справжньому.

І пішла додому.

З коробкою залишків тарту.

І з відчуттям, що  
можливо,  
святкувати не треба.  
Треба просто продовжувати пекти.

Поки є кому їсти.