Розділ 13. Вона боїться не його — викриття

Третій день. Середа. 11:42.

Оксана сиділа в кабінеті з відкритим ноутбуком, але не працювала.  
Вона просто дивилася на екран, де блимав курсор у порожньому полі «Коментарі до плану».  
План уже запущено. Перші дзвінки зроблено. Дві коробочки з міні-макаронами відправили вчора ввечері п’ятьом клієнтам, які перестали користуватися сервісом.  
Двоє вже відповіли: «Дякую, це мило. Повернемося».  
Інші троє — мовчали.

Але не це її зараз вбивало.

Її вбивало те, що він сказав учора:  
«Коли не знаєш — кажи правду. Я не звільню».

І те, як він дивився.  
Ніби вже знав усе.  
Ніби вже переглянув її життя по швах, як стару сукню, і вирішив: «поки що носитиму».

Вона боялася не його.  
Не звільнення.  
Не скандалу.  
Вона боялася моменту, коли він дізнається всю правду — і подивиться на неї так, ніби вона більше не цікава.  
Ніби вона була лише розвагою.  
Ігрою.  
А тепер гра закінчилася.

Телефон задзвонив. Чат.

Катя 11:44 
Як справи, наша таємна агентка?  
Вже хтось повернувся за смаком?

Оксана 11:45
Двоє з п’яти.  
Це добре.  
Але я… я боюся не його.  
Я боюся, що коли він дізнається — йому стане нудно.  
Що я стану просто «ще однією брехухою» в його житті.

Марта 11:46 
Слухай мене уважно.  
Він не тримає тебе через брехню.  
Він тримає тебе через те, що ти робиш далі після брехні.  
Ти вже не просто збрехала.  
Ти почала виправляти ситуацію своїми руками.  
Своїми тартами.  
Своїм голосом.  
Це вже не брехня.  
Це вже — ти.

Катя 11:47
Точно.  
Він міг би вчора тебе вигнати.  
Замість цього приніс еклери.  
Це не реакція на брехню.  
Це реакція на тебе.

Оксана читала повідомлення і відчувала, як сльози підступають — не від страху, а від чогось теплого, що розливалося всередині.

Вона написала:

Оксана 11:48
Ви мене врятували від кав’ярні.  
А тепер рятуєте від себе самої.  
Дякую.

Марта 11:48
Ми завжди будемо тебе рятувати.  
Навіть коли ти станеш великою начальницею з справжнім кабінетом і справжньою зарплатою.  
І навіть коли він тебе… ну ти зрозуміла.

Катя 11:49 
А тепер іди печи щось.  
Коли ти печеш — ти справжня.  
І він це відчуває.  
Хай відчуває далі.

Оксана закрила ноутбук.

Підвелася.

Пішла на кухню офісу (маленьку, але з духовкою — бонус для співробітників, як виявилося).

Дістати борошно, масло, цукор, ваніль.

Почала місити тісто для простих, але ідеальних печива з корицею.

Руки рухалися самі.

І поки тісто набирало форму, вона тихо шепотіла:

— Я боюся не його.  
Я боюся, що коли правда вийде — я перестану бути цікавою.  
Але якщо я перестану бути цікавою…  
то не через брехню.  
А через те, що перестала пекти.

Вона поставила деко в духовку.

Запах почав заповнювати кухню — теплий, домашній, справжній.

І в цей момент двері кухні відчинилися.

Артем стояв на порозі.  
Руки в кишенях.  
Очі — на ній.

— Знову печете?

Оксана не обернулася одразу.  
Просто кивнула.

— Так.  
Для команди.  
І… для себе.

Він підійшов ближче.  
Став за її спиною.  
Не торкаючись.  
Але так близько, що вона відчула його тепло.

— Знаєте, що я думаю? — сказав він тихо.

Вона завмерла.

— Що?

— Що ви боїтеся не викриття.  
Ви боїтеся, що після нього я побачу просто дівчину з кухні.  
А не ту, що вміє керувати людьми через смак.

Вона повернулася.  
Повільно.

Їхні обличчя були дуже близько.

— І що ви побачите? — прошепотіла вона.

Він усміхнувся — повільно, майже ніжно.

— Я вже бачу.  
І мені подобається.

Він простягнув руку.  
Взяв одне ще гаряче печиво з деко.

Відкусив.

Закрив очі.

— Не бійтеся, Оксана.  
Викриття — це не кінець.  
Це просто… новий рецепт.

І пішов.

Залишивши її одну з запахом кориці і відчуттям, що  
можливо,  
він бачить не тільки брехню.  
А й те, що під нею.

І йому це подобається.