Розділ 12. Генеральний, який бачить більше, ніж треба

Другий день. Вівторок. 9:15 ранку.

Оксана вже сиділа за столом, коли Артем увійшов без стуку — як завжди.  
Сьогодні в нього була чорна сорочка, рукави підкатані до ліктів, на зап’ястку той самий годинник, який, здається, коштував більше, ніж уся її зарплата за три місяці.  
Він тримав у руках дві папки і… маленьку коробочку з логотипом її улюбленої кав’ярні на Подолі.

— Доброго ранку, — сказав він, ставлячи коробочку на її стіл.

Оксана підвелася автоматично.

— Добрий ранок… Артеме Вадимовичу.

Він подивився на неї довго. Занадто довго.

— Ви вчора спекли круасани.  
Сьогодні я приніс вам каву.  
Еклер з солоною карамеллю. Ваш улюблений?

Оксана завмерла.

— Звідки… ви знаєте?

Він сів на край її столу — так само, як учора.  
Тепер між ними було сантиметрів тридцять.

— Я бачу більше, ніж треба, Оксана.  
Наприклад, бачу, що ви вчора ввечері були в тій самій кав’ярні на вулиці Саксаганського.  
Ви купили два еклери. Один з’їли в дорозі додому. Другий — мабуть, на сніданок.

Оксана відчула, як кров відливає від обличчя.

— Ви… стежите за мною?

Він усміхнувся — повільно, небезпечно.

— Ні.  
Просто вчора ввечері я був там же.  
Ви мене не помітили.  
Стояли спиною до входу, нервово дивилися в телефон.  
Потім взяли еклер, відкусили і посміхнулися сама собі — так, ніби перемогли світ.

Він простягнув їй коробочку.

— Сьогодні я подумав: чому б не зробити те саме для вас.

Оксана взяла коробочку тремтячими пальцями.  
Відкрила.  
Два еклери. Один з солоною карамеллю, другий — з шоколадом.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він не відповів. Просто дивився.

Потім раптом:

— Ваш план на вчорашній день — гарний.  
Але є одна дрібниця.

Він відкрив свою папку, витягнув роздруківку її презентації.

На слайді №7, де були цифри 1,8–3,2 %, стояла маленька червона позначка.

— Ці цифри… — він постукав пальцем по папері. — Вони не зовсім ваші.  
Вони з двох різних статей.  
Перша — SaaS, друга — food delivery.  
Ви їх… склеїли.

Оксана відчула, як підлога йде з-під ніг.

— Я…

Він підняв руку — тихо, без гніву.

— Не виправдовуйтеся.  
Я не сварюся.  
Просто хочу зрозуміти: ви справді думаєте, що це спрацює?  
Чи просто боялися сказати «не знаю»?

Вона ковтнула.  
Підняла очі.  
І вперше за весь цей час відповіла без посмішки №4.

— Я думаю, що це може спрацювати.  
Бо я знаю людей.  
І знаю, як вони повертаються за смаком.  
А цифри… так, я їх взяла з інтернету.  
Бо я не маю MBA.  
І не маю досвіду в IT.  
Але я маю талант робити так, щоб люди хотіли залишатися.

Тиша. Довга.

Потім він повільно кивнув.

— Добре.

Він підвівся.

— Запускаємо ваш план.  
Але з моєю умовою.

Він нахилився ближче — так близько, що вона відчула його подих.

— Кожного разу, коли ви не знаєте відповіді — кажіть мені правду.  
Не брешіть.  
Не склеюйте цифри.  
Просто скажіть: «Я не знаю. Але я дізнаюся».  
І я вас не звільню.  
Навпаки — я допоможу.

Оксана дивилася на нього, не кліпаючи.

— Чому?

Він усміхнувся — щиро, вперше без маски.

— Бо я бачу більше, ніж треба.  
І бачу, що ви не просто брехуха.  
Ви — людина, яка вміє створювати щось справжнє.  
Навіть коли бреше.

Він розвернувся до дверей.

На порозі зупинився.

— І ще одне.

Вона підняла голову.

— Ваш еклер.  
З’їжте його сьогодні.  
Це наказ.

Він вийшов.

Оксана залишилася одна з коробочкою в руках.

Вона відкрила чат.

Оксана 9:38
Він приніс мені еклери.  
Ті самі, що я люблю.  
Сказав, що бачив мене вчора ввечері.  
І знає, що я склеїла цифри.  
Але все одно запускає план.  
І сказав: «Коли не знаєш — кажи правду».

Катя 9:39
О боже мій.  
Він тебе вже читає, як відкриту книгу.

Марта 9:39
Але не кидає.  
Це означає, що йому подобається ця книга.  
Навіть з помилками.

Оксана подивилася на еклер.

Відкусила.

Смак був ідеальний.

Як і той момент, коли вона зрозуміла:  
він бачить більше, ніж треба.  
Але чомусь… хоче бачити ще більше.

І це лякало.  
І це солодко пахло.