Розділ 8. Запитання, на які вона відповідає не собі

Нарада почалася о 10:00 у великій скляній кімнаті з видом на весь Київ. Довгий стіл, 12 крісел, проектор, який уже показував слайди з тими самими цифрами, що змушували Оксану вчора ввечері гуглити «що таке retention rate і чому він мене ненавидить».

За столом сиділи: фінансовий директор (чоловік років 45, вічно незадоволений), маркетинг-директорка (жінка з ідеальною стрижкою і поглядом «я знаю все краще за вас»), два менеджери з продажів (один постійно жував жуйку, другий малював щось у блокноті) і Артем Вадимович — у центрі, як король на шахівниці.

Оксана сиділа з краю. Руки на колінах. Серце — десь у горлі.

Артем почав без вступу:

— Оксана сьогодні з нами вперше. Вона запропонувала три ідеї щодо зниження churn. Оксана, ваш хід.

Вона підвелася. Ноги тремтіли, але голос вийшов рівним (дякувати подругам за вечірні репетиції перед дзеркалом).

— Перше: персоналізовані дзвінки. Не автоматичні, а живі. Клієнтам, які не користувалися сервісом 30+ днів, телефонує людина, а не бот. Запитує, чому пішли. Записує. Аналізує.

Маркетинг-директорка підняла брову.

— У нас 1200 таких клієнтів щомісяця. Це дорого.

— Дорого не робити, — тихо відповіла Оксана. — Бо вони йдуть і розповідають іншим, чому пішли. А сарафанне радіо — це безкоштовна реклама проти нас.

Артем мовчав. Дивився.

— Друге: «смачний» re-engagement. Ми надсилаємо не просто знижку, а щось фізичне. Невеликий подарунок — наприклад, міні-набір десертів від локальних кондитерських. З персональною запискою: «Ми скучили. Поверніться».

Фінансовий директор пирхнув.

— Ми не кафе. Ми IT-компанія.

Оксана подивилася прямо на нього.

— Саме тому вони не очікуватимуть. І саме тому запам’ятають.

Вона відчула, як Артем ледь помітно посміхнувся кутиком губ.

— Третє: внутрішній «тепловий» аудит. Кожен відділ раз на квартал проходить «чому клієнти йдуть» — не формально, а чесно. Зі зворотним зв’язком. І з відповідальністю.

Тиша.

Маркетинг-директорка заговорила першою:

— А хто буде відповідати за реалізацію? Ви?

Оксана вже відкрила рот, але Артем її випередив.

— Вона.

Він сказав це спокійно, ніби обговорював погоду.

— Оксана, це буде ваш перший проєкт. Звіт через два тижні. Бюджет — 150 тисяч гривень на тестовий пілот. Якщо не спрацює — пояснюватимете мені особисто.

Він подивився на неї.  
Той самий погляд.  
Той, що роздягає.  
Але тепер у ньому було щось нове — не тільки перевірка, а ще й… довіра? Виклик? Бажано?

Нарада закінчилася за 40 хвилин. Люди розходилися.  
Оксана збирала речі повільно, намагаючись не дивитися на нього.

Але він підійшов.

Стояв близько. Занадто близько.

— Ви сьогодні відповідали не мені, — сказав він тихо. — Ви відповідали собі.  
І відповіді були… цікаві.

Оксана підняла очі.

— Я просто сказала те, що думаю.

— Саме тому вони й цікаві.

Він зробив крок назад.  
Але погляд залишився.

— Два тижні, Оксана.  
Не розчаруйте мене.

Він вийшов.

Оксана стояла посеред порожньої наради, тримаючи в руках блокнот з трьома пунктами.

Потім дістала телефон. Написала в чат:

Оксана 10:52
Дівчата.  
Мені дали проєкт.  
Бюджет.  
Два тижні.  
І якщо не вийде — пояснюватиму йому особисто.

Катя 10:53
О бляха-муха.  
Це вже не робота.  
Це вже серіал Netflix рівня «виклик».

Марта 10:53  
Ти в нього влізла по самі вуха.  
І в нього — в тебе.  
Тепер головне — не спектися.  
Але якщо спекешся — ми тебе витягнемо.  
З десертами.

Оксана посміхнулася екрану.

Потім подивилася на двері, за якими щойно зник Артем Вадимович.

І тихо сказала:

— Два тижні.  
Побачимо, хто кого.

І вперше за весь цей божевільний тиждень  
вона відчула не тільки страх.  
А ще й азарт.  
Солодкий.  
Небезпечний.  
І дуже, дуже смачний.