Розділ 5. Дзвінок, який не можна ігнорувати

Оксана стояла посеред кухні, все ще тримаючи в руках той маленький тарт у пергаменті, ніби він міг її врятувати від реальності. Піджак сидів ідеально, сорочка — трошки тісно в грудях від хвилювання, волосся зібране в той самий «розумний» пучок, який уже починав розвалюватися.

Годинник показував 12:57.

Вона саме думала: «Може, просто не поїхати? Написати, що захворіла. Або що померла. Або що вмерла від сорому», — коли телефон задзвонив.

Той самий номер.

Оксана подивилася на нього так, ніби він був живим і зараз її вкусив.

Вона натиснула «прийняти» пальцем, який тремтів сильніше за решту тіла.

— Алло? — вийшло тихо, майже шепіт.

— Оксана Костянтинівна? — голос на тому кінці був низький, спокійний, з легкою хрипотою, ніби людина щойно допила каву і вже готова до бою.

— Так… це я.

— Артем Вадимович. Добрий день.

(Мовчанка. Важка. Як бетонна плита.)

Оксана відчула, як підлога йде з-під ніг. Вона притулилася спиною до холодильника, ніби він міг її втримати.

— Добрий… день, — прохрипіла вона.

— Ви вже в дорозі? — запитав він без жодних вступних слів, без «як справи», без фальшивої привітності.

— Я… так. Виїжджаю за… — вона глянула на годинник — за три хвилини.

— Добре. Бо я не люблю, коли мене змушують чекати.

Ще одна пауза. Довша.

Оксана вже готувалася до фрази «дякуємо, ми передумали», коли він раптом продовжив:

— У вашому резюме вказано дистанційне навчання в LSE. Цікавий вибір. Я там сам вчився два роки на кампусі. Розкажіть, як вам давався той campus life… без campus?

Оксана відчула, як усе всередині завмерло.

Він знав.  
Він точно знав.  
Або принаймні здогадувався.  
І все одно дзвонив.

— Це… було інтенсивно, — видавила вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Багато самостійної роботи. Онлайн-лекції, проєкти, дедлайни… практично як у реальному житті, тільки без… — вона запнулася — …без кавових перерв у коридорі.

Вона почула тихий, короткий сміх. Не глузливий. Швидше — зацікавлений.

— Цікаво. Тоді чекаю почути більше. О 14:00. Не запізнюйтеся, Оксана.

І він просто поклав слухавку.

Оксана стояла, дивлячись на чорний екран телефону, ще добрих десять секунд.

Потім повільно опустила руку.

І тихо, майже благоговійно сказала в порожню кухню:

— Він не відправив мене нахуй.  
Він… запросив продовжити.

Вона швидко відкрила чат з подругами і набрала одним пальцем, бо другий тримав тарт:

Оксана 13:01  
Він щойно дзвонив. Сам.  
Сказав, що вчився в LSE.  
І що чекає мене о 14:00.

Відповідь від Катьки прилетіла за секунду:

Катя
ЩООООООООО?!?!  
Тобто він тебе вже тролить на дистанційному?!  
Це не співбесіда, це флірт рівня бог!!!

Марта
Він тебе перевіряє.  
Це не «ми передумали». Це «покажи, на що здатна, маленька брехунко».  
Візьми тарт. Обов’язково.  
Якщо він почне копати — простягни шматок і скажи: «Це мій найкращий proof of concept».

Катя
І посміхайся своєю посмішкою №4 — та, що ми назвали «я знаю, що ти знаєш, але мені все одно подобаєшся».

Марта
Ми з тобою.  
До кінця.  
Навіть якщо після цього доведеться відкривати кондитерську «Фейкове MBA & Справжні Тарти».

Оксана засміялася — коротко, нервово, але вже з якимось новим вогником в очах.

Вона взяла сумку, поклала тарт зверху, поправила пучок.

Вийшла з квартири.

На сходах зупинилася на секунду.

І тихо, тільки для себе, сказала:

— Ну що, Артеме Вадимовичу…  
Давай подивимося, хто кого переграє.

І двері зачинилися за нею — рішуче, голосно, ніби точка в старому житті.

А попереду чекало щось зовсім нове.  
І дуже, дуже небезпечне.