Глава 14

Ірина

Я відчуваю тепло, що огортає мене, і в солодкій млості підтискаю коліна ближче до грудей, насолоджуючись цим спокоєм. Ліжко таке м’яке, а ковдра така затишна… я б ще поспала. Але щось змушує мене розплющити очі.

Перше, що я бачу — це Андрія. Він стоїть біля ліжка, одягнутий, з телефоном у руці. Його обличчя напружене, а щелепи зціплені. Це мені зовсім не подобається.

— Що сталося? — запитую я,хрипким після сну голосом.

Андрій кидає на мене швидкий погля, і проводить долонею по волоссю.

— Нам треба терміново їхати, — коротко каже він, і я одразу напружуюся.

— Що? Чому?

— У лікарні форс-мажор. Велика аварія. Багато постраждалих. Савчук нас шукає.

Я повільно сідаю, стискаючи ковдру біля грудей. Холодна реальність проривається крізь приємний туман післяночі, і я вже не відчуваю тепла ковдри. Лише розчарування, що осідає важким каменем у грудях.

— Чорт, — видихаю я, проводячи рукою по обличчю. — Я так розумію, вся лікарня вже в курсі, що ми разом ночували?

— Мені байдуже, хто які висновки зробив, — кидає Андрій, швидко нахиляючись, щоб підняти мою кофту з підлоги й кинути її на ліжко. — Але краще поспішити. Тому одягайся.

Я не одразу беру одяг. Ще кілька секунд просто дивлюся на нього. На цього чоловіка, який стоїть переді мною, такий спокійний і впевнений, наче готовий взяти частину мого тягаря на себе.

— Розумієш, що тепер буде, якщо Олег дізнається? - лють кидає мене вперед.

-- Нічого не буде, якщо ти підтримаєш мою версію, - впевнено відповідає, витримавши мій гнівний погляд.

— Це мало статися, правда? — гірко посміхаюся я, опускаючи голову. — Вічно грати у хованки не виходить.

Андрій мовчить. Лише губи стискаються в тонку лінію, і я бачу, як на його вилицях грають напружені м’язи.

— Іро, не зараз, — нарешті каже він тихо.

Я киваю. Не зараз. У нас немає часу на розмови, немає часу, щоб дозволити собі душевні терзання. Немає часу навіть на останній довгий погляд.

Я швидко встаю з ліжка, натягую на себе одяг, і через кілька хвилин ми вже виходимо з квартири.
У машині я нервово смикаю пасок безпеки, знову й знову уявляючи реакцію колег на нашу спільну появу. А головне — реакцію Олега. Навряд чи це залишиться непоміченим, і ще менше ймовірно, що все мине спокійно.

Навіть думати страшно, що може зробити Савчук. Він жорсткий. Іноді навіть жорстокий. Нікому не подобається, коли забирають улюблену іграшку, якою так зручно було маніпулювати роками. Особливо людині, яка звикла тримати все під контролем.

Я глибоко вдихаю, силкуючись відкинути нав’язливий страх. Але перед очима вже вимальовується його холодний, колючий погляд, глузлива посмішка й тон, від якого хочеться зменшитися до розміру порошинки і загубитися у лікарняному коридорі.

Пройшовши десяток метрів, ми пірнаємо в холодний салон авто, і, плавно виїжджаючи на трасу, опиняємося в потоці машин. Я мовчу, втупившись у вікно, намагаючись сховатися за відчуженим виразом обличчя. Андрій, ніби не помічаючи мого похмурого погляду, починає розмову – жартує про черговий транспортний колапс, який трапляється в місті при першому ж натяку на сніг. Я механічно відповідаю, киваючи, час від часу відзначаючи, що міські служби все ж таки впоралися – дороги почищені, тротуари посипані, а місто потроху прокидається.

На вулицях люди поспішають на роботу, кутаючись у теплі шарфи, перебігаючи дорогу на жовтий сигнал світлофора. Життя йде своїм порядком, і тільки в моєму серці, ніби велика крижина, яка ніяк не розтане.

— Ір, не кисни, а? — м’яко каже Андрій, обіймаючи мене за плечі. — Все буде добре. Ось побачиш.

— Краще помовчи, — нервово скидаю його руку й відвертаюся до вікна.

У машині повисає напружена тиша, яку порушує лише ритмічний стукіт мого пальця по підлокітнику. Нерви здають, я відчуваю, як сльози стискають горло. І тут Андрій, не відриваючи рук від керма, спокійно каже:

— Я вважаю, потрібно все сказати, як є.
Я ледь не випускаю телефон із рук і різко повертаю голову, витріщаючись на нього.

— Ти звихнувся? Яку правду? — хриплю, задихаючись від обурення. — Тільки посмій!
Він навіть не моргає, лише коротко зітхає, ніби терпляче вислуховує дитячі примхи.

— Гаразд, зрозумів я, — киває, а потім, зовсім несподівано, знімає руку з керма і рвучко тягне мене до себе.

Я вириваюся, б’ю його по плечах, але він навіть не зводить брів, утримуючи мене у своїх руках.

— Сиди і не смикайся, — з легкістю притискає мене до сидіння, перш ніж я встигаю відчинити двері та вискочити.

— Ти як дитина, Іро, — бурмоче Андрій, проводячи долонею по обличчю.

Я кусаю губу, намагаючись не видати паніки. 

— Поводься впевнено і природно, — каже він нарешті. — У нього немає причин щось запідозрити.

Я мовчу, міцно стискаючи руки в кулаки. 

— Ти просто його не знаєш… — стискаю руки й опускаю голову, притуляючись чолом до його плеча.

Голос тремтить, у горлі ком, а серце калатає так, що віддає в ребра. — Ти навіть не уявляєш, на що він здатний.

Андрій напружується, його рука злегка стискає мою, мовчки чекаючи продовження.

— Я стільки разів намагалася припинити це… — прошепотіла я, не піднімаючи очей. — Навіть заяву на звільнення писала.

Він завмирає.

— І ?

Я гірко всміхаюся.

— А він її просто порвав і сказав, що я нікуди не піду. Бо в нього скрізь є “свої люди”.
Андрій мовчить, і я продовжую, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля страху та безсилля:

— Ти ж знаєш, яке в нас коло хірургів. Тісне. Всі одне одного знають. А головне — всі одне одного покривають. Кругова порука. І в цьому питанні теж…

Я підводжу голову, дивлюся йому в очі. Вони спалахують злістю. Але не на мене. На нього. На ситуацію вцілому.

— Він більше не матиме над тобою влади, Іро, — тихо, але твердо каже Андрій, стискаючи мої долоні у своїх. —  Ніколи більше.