Глава 13

Андрій

Загонувшись у ковдри, ми влаштовуємося на ліжку. Іра згортається біля мене калачиком, поклавши голову на мої коліна, немов задоволена кішка. Її вологе волосся пахне чимось ніжним і знайомим, я перебираю пасма пальцями, відчуваючи їх шовковисту текстуру. Вона мовчки дивиться на танець сніжинок за вікном, а я дивлюся на неї.

Середина березня, а весною й не пахне. І раптом, ніби зачувши щось у собі, вона вся напружується. Її спина ледь помітно завмирає під моєю рукою, і я нутром відчуваю: зараз знову заведе свою шарманку про те, що ми не пара, що це все несерйозно, що ми не можемо бути разом.

Перша думка — закрити їй рот поцілунком. Я вже нахиляюся, готовий стерти з її губ усе, що вона збирається сказати. Але не встигаю.

— Схоже на нас, — ледве чутно муркоче вона, спостерігаючи за сніжинками.

— Що ти маєш на увазі? — моя рука ковзає з її волосся під ковдру, намацуючи гарячу, ніжну шкіру. Чому в жінок вона така м'яка? Невже це все ті чудодійні засоби, які вони тоннами наносять на себе?

— Це не може так довго тривати, — каже вона, не відводячи погляду від вікна. Її голос тихий, майже беземоційний, але я відчуваю, як кожне слово стискає мені груди. — Наш зв'язок не може бути вічним. Як ці сніжинки. Вони пролітають, вкривають холодну землю, але дуже скоро їх розтопить весняне сонце.

— Зміни платівку, Іро, — кажу, не стримуючи роздратованого видиху.
Вона піднімає голову, сідає на ліжку, її очі зустрічають мої — серйозні, втомлені, тривожні.

— Я думаю про майбутнє, — каже вона.

— І що?

— Що ти можеш мені дати, Андрію? Окрім хорошого сексу?
Я закочую очі.

— Я не про фінанси, — швидко додає вона, — мене вони не цікавлять. Але давай чесно… Ми збожеволіли. І наше божевілля має закінчитися. Тут і зараз.

Я роздратовано фиркаю, запускаю пальці у волосся, намагаючись не сказати щось різке.

— А якщо я не хочу нічого закінчувати? — тихо питаю я. — Що, якщо це тільки початок?

— Твоя дівчина мала б бути молодшою років на п’ятнадцять, а нам із тобою не можна! Існують певні правила! Розумієш? — її голос тремтить від напруги, а руки розсікали повітря в різких жестах, ніби вона намагається відмахнутися не лише від мене, а й від власних почуттів. Вона переконує не мене — себе.

— Мені потрібно зовсім інше, — каже вона тихіше, але в цьому є щось неприродно натягнуте. Я бачу, що це говорить її розум. Але серце… Серце зараз, мабуть, кричить зовсім інше. Щоб вона зупинилася, припинила цю розмову й просто притулилася до мене.

— А що тобі потрібно, Іро? Чому ти взагалі зараз про це думаєш?

— Мені потрібна сім’я, Андрію. Діти. Я б хотіла цього найближчими роками. А з тобою... тільки класний секс. — Вона робить коротку паузу, ніби дає собі секунду на те, щоб впевнитися в словах, і додає ще жорсткіше: — У двадцять три я взагалі не думала про дітей і відповідальність. Ми на різних життєвих етапах, я не маю ілюзій.
Її голос холодний, відсторонений, а руки схрещені на грудях, ніби вона будує між нами невидиму стіну.

Краще одразу віддалитися? Так безпечніше, простіше? Обрізати все відразу — поки ніхто не звик, поки ніхто не загубився у власних фантазіях?
Я мружуся, розглядаючи її уважніше.

— Ти впевнена? — запитую, але в її погляді вже немає сумнівів. Вона змушує себе в це вірити.

Я бачу, як її губи тремтять, як пальці судомно стискають край ковдри, але вона сидить, не ворухнувшись.
Злість накочується хвилею. У грудях розливається щось важке й гаряче. Щось, що змушує кулаки стискатися, а вилиці напружуватися так, що починає боліти щелепа.

— Ти права, — кажу сухо, відчуваючи, як її слова ріжуть мене зсередини. Якщо вона хоче завдати удару, я відповім тим самим.
Всередині все стискається, тріщить, але я змушую себе посміхнутися — ледачою, зухвалою посмішкою.

— Класний секс — це наш максимум, Іро. Ну, хоч круто потрахалися, — додаю я, вишукуючи в ній бодай краплю емоцій.

І нарешті бачу — її губи стискаються в тонку лінію, а в очах з’являється блиск. Вона тільки зараз усвідомлює, наскільки сильно я можу вдарити у відповідь.
Вона більше нічого не каже. Що, скінчилися аргументи? Мабуть, чекає, що я, як ображений хлопчик, розвернуся, гримну дверима й піду. Думала, що я здамся? Дзуськи. Вона так легко мене не позбудеться.
Я демонстративно вмощуюся зручніше на ліжку, підсовую під голову ще одну подушку й намацую на тумбочці пульт від телевізора. Натискаю кнопку і з абсолютно незворушним виразом обличчя втуплююся в екран, роблячи вигляд, що мене капець як цікавить популяція пінгвінів в Антарктиці.

Боковим зором помічаю, як витягнулося гарненьке личко моєї строптивої лікарки. Спантеличеність. Роздратування. Сум’яття. Ціла гама емоцій, і жодної — тієї, що вона хотіла б показати.

Я ледве стримую посмішку, натягую ковдру вище, щоб її приховати. Ось вам, Ірино Миколаївно, отримайте й розпишіться. Хотіла доказів моїх серйозних намірів? Будуть тобі докази.

Для мене не існує правил. Усі правила скасовуються.

— Ах так! — її голос тремтить від люті, — Тоді піду я!

Іра різко зривається з ліжка, схоплює халат і накидає його на плечі. Рухи різкі, роздратовані, очі блищать люттю. Я навіть не встигаю щось сказати, як вона вже біля дверей, рвучко смикає ручку й виходить, грюкнувши так, що аж стіни здригнулися.

Я клацаю язиком і проводжаю її поглядом. Ого. Навіть так? От чорт.
Підводжуся, проводжу рукою по обличчю й думаю, що це навіть кумедно. Вона дійсно вважає, що я її просто так відпущу? Що можна ось так грюкнути дверима і все?
Звідки в неї ще сили злитися після всього, що сталося між нами кілька хвилин тому?

Я кидаю погляд на її сумочку, яка залишилася на стільці. І ще її телефон.
Посміхаюся. Ірино Миколаївно, щось мені підказує, що далеко ви не підете.

— Ах так?! — її голос тремтить від люті, і я навіть трохи дивуюся, як у такій тендітній жінці може бути стільки вогню. — Тоді піду я!