Глава 11

Ірина

— І чим усе закінчилося? — Світлана повертається до мене, забувши про захід сонця, яким ми щойно милувалися з балкона мого п’ятнадцятого поверху. В її голосі вже немає колишньої безтурботності, тільки приховане занепокоєння. — Тільки не кажи, що…
Я мовчки киваю, машинально проводячи пальцями по губах. По тому самому місцю, яке ще вчора палало після його поцілунків.
— Блін, Іро… — розчаровано цокає язиком Свєта, розгублено оглядаючись навколо, ніби щось загубила. Потім згадує, що давно кинула курити, і знову цокає, тепер уже з явним роздратуванням. — Ну от що ти за людина, а? Казала ж, що нізащо. На роботі більше ніколи. А сама…
Вона різко змахує рукою, ніби відкидаючи зайві слова. Але мені й так зрозуміло, що вона хоче сказати. І від цього ще гірше.
— Не знаю, Свєто… — зітхаю, прикриваючи очі долонею. Наче це може допомогти сховатися від її прискіпливого погляду. — Як побачу його, то аж коліна трусяться, віриш? Це навіть не свідомий вибір, це… неминучість.
Свєта пирхає, але я бачу, що її злість — удавана. Вона теж все розуміє.
— Ну сама ж усе знаєш… Твій-то Віталік — той ще…
— Ну так тому й пішов лісом у підсумку, — перебиває мене подруга, різко хмикаючи.
Вона знає, про що я кажу. Їй не треба зайвих пояснень. Вона теж колись намагалася «розуміти», виправдовувати, переконувати себе, що це несерйозно. А потім…
— Слухай, ти ж не дурна, — м’якше додає вона, але в її очах з’являється легке розчарування. — Чому ти дозволяєш собі це?
Я мовчу, тому що відповіді немає. Що я їй скажу? Що варто Андрію наблизитися — і моя логіка просто перестає працювати? Що варто йому доторкнутися — і я більше не належу собі?
Свєта уважно дивиться на мене, потім тихо зітхає й бурмоче:
— Ти ж сама собі боляче робиш…
Я дивлюся на горизонт, де небо вже змінює золотаве світло на прохолодний вечірній відтінок.
— Знаю.
Але навіть цього знання недостатньо, щоб зупинитися.
— Не знаю, Свєто… — зітхаю, прикриваючи очі долонею, ніби це допоможе сховатися від її прискіпливого погляду. — Ну от переклинює, віриш? Це навіть не свідомий вибір, це ніби… неминучість.
Відчуваю, як всередині наростає хвиля розгубленості, важко стискаючи груди. Я ж знала, що так буде. Я собі клялася, що більше не повторю своїх помилок, що не дозволю йому знову заволодіти моїми думками, доторками, поглядами… І ось я тут.
— Ну сама ж усе розумієш… Твій-то Віталік — той ще…
— Ну так тому й пішов лісом у підсумку, — перебиває мене Свєта, хмикаючи так, ніби цей факт її навіть тішить.
Вона знає, про що я кажу. Їй не треба зайвих пояснень. Вона теж колись намагалася «розуміти», виправдовувати, переконувати себе, що це несерйозно. А потім…
Вона стискає губи, її пальці нервово ковзають по крайчику рукава.
— Це було по-іншому… — бурмоче вона, але звучить невпевнено.
— Хіба? — я хитаю головою, відчуваючи, як у горлі застряє гіркий клубок.
Це зовсім не по-іншому. Це — так само. Те ж саме легке захоплення, потім всепоглинаюча пристрасть, потім — неминучий біль, довгий і безнадійний.
— Іра, — голос Свєти м’якшає, майже співчутливий. — Це ж Андрій…
Вона замовкає, бо більше й казати нічого не треба.
Це ж Андрій.
Молодий, впевнений у собі, до біса привабливий.
І це я.
З моїм проклятим розумінням, що нічим хорошим це не закінчиться.
Я повільно видихаю, опускаючи голову, і ковтаю те, що хотіла сказати.
— Ні, не хвилюйся, — зрештою вимовляю я. — Більше такого не повториться…— Я це вже чула… — скептично кидає Свєтка й, не маючи можливості покурити, закидає в рот карамельку, бурмочучи щось про зайві кілограми.
Я зиркаю на її струнку фігуру, обтягнуту тонким трикотажним платтям:
— Замовкни, а, — фиркаю, — пишечка ти моя.
І одразу відчуваю, як напруга, що накопичилася за день, нарешті відпускає. Нервозність, що тягнулася з самого ранку, коли я прокинулася в одному ліжку з Андрієм…
Знову.
Вже втретє за останні два місяці.
І це, на хвилиночку, після урочисто даної самій собі (у присутності Свєтки, між іншим!) обіцянки більше не мати справ із цим малолітнім нахабою.
Очевидно, що зранку настрій у мене був просто жахливим. Андрій, побачивши мій похмурий погляд, швидко зрозумів, що про ранковий секс можна забути. Тому мовчки зварив мені каву, відвіз додому, пообіцявши увечері подзвонити.
Я тільки зло грюкнула дверима, важко видихнула, глянула на своє відображення в дзеркалі й роздратовано потерла синець на шиї, який цей негідник поставив просто на видноті. Покусала губи, що ще досі пекли після його поцілунків, і, скривившись, попленталася у ванну.
Змити з себе запах Андрія.
Сьогодні в мене вихідний, і я збиралася використати його на повну.
Боже, як же іноді заздрила людям, які працюють у звичному, стабільному графіку. З вихідними, святами, відпустками, як у всіх нормальних людей!
Ось скільки щастя: відпрацював п’ять днів — і відпочивай. Хочеш — гуляй, хочеш — валяйся в ліжку!
Правда, ці напади заздрості швидко проходили. Варто лише згадати, що вдома на мене ніхто не чекає, а подруги працюють у тому ж відділенні, що й я. А це означає що? Правильно, щоб сходити в кіно чи просто безцільно поблукати вулицями, потрібна компанія. А в них, як і в мене, ненормований робочий день і плаваючий графік вихідних.
— Слухай, Свєт, — я спостерігаю, як подруга похмуро жує карамельку. — Ми ж тоді так і не з’їздили у відпустку…
— Коли? — з цікавістю зиркає на мене.
— Ну… коли ти з Віталькою розлучалася і майно ділила, пам’ятаєш?
— Ой, блін! — закочує очі Свєта. — Знайшла, що згадати!
— А поїхали в Прагу, Свєт?
— Та ну тебе! — фиркає вона. — Не вигадуй дурниць! У тебе пацієнти, у мене, до речі, теж. Та і Савчук не відпустить. Він особисто гафіки відпусток підписував.
— Та байдуже! Планових операцій немає, хворих у відділенні небагато, — я встаю, тягнуся за телефоном і відкриваю гарячі тури на три дні. — Поїхали! Мені треба перезавантажитися!
— Ти точно з глузду з’їхала…
— Ні!
— Від себе не втечеш, Іро…
— Побачимо!
Я рішуче вбиваю дати, переглядаю пропозиції. І старанно не думаю про те, що подруга має рацію.
Вона завжди має рацію.
Хіба що з Андрієм помилилася.
Розмову з Олегом довелося взяти на себе. Як і належить ображеному коханцю, він усіма силами намагався продемонструвати, хто тут головний. Але я пригадала всі свої невідгуляні відпустки за роки роботи в лікарні, додала трохи шантажу — мовляв, переведуся в терапію, де головний більш людяний — і Савчук здався. Щоправда, перед цим змусив мене пообіцяти, що після відпустки ми ще раз обговоримо наші стосунки.
Я була настільки налаштована вирватися зі стін лікарні, де неминуче довелося б щодня й щоночі перетинатися з Андрієм, що в ту мить могла б пообіцяти Савчуку навіть станцювати стриптиз на операційному столі — аби він тільки дав мені спокій.
Три дні, звісно, нічого кардинально не змінять. Але дадуть можливість видихнути, зібрати думки до купи, нарешті розібратися у своїх почуттях. Можливо, вирвавшись із-під магнетичного впливу Андрія, я зможу поглянути на все тверезо й знайти вихід із цієї абсурдної ситуації, в яку потрапила лише завдяки власній слабкості.
— Ну і де він ходить? — нетерпляче озирається Світлана, пробігаючи поглядом по зустрічаючих. Вона уважно вдивляється в натовп, що поступово розсіюється після прибуття автобуса з Праги, раз у раз вертячи головою, наче баштовий кран.
Вона і справді трохи схожа на нього. Висока, ефектна, з впевненим поглядом — завжди притягує увагу, навіть коли цього не хоче. Попри зріст, навіть кросівки на танкетці носить, що тільки додає їй величі. Тут не лише я не маю жодного шансу бути поміченою. Тут узагалі ніхто не має.
— От хто тебе просив телефонувати Андрію? — роздратовано зиркаю на подругу. — Можна було взяти таксі.
— І знову тягати валізи? Досить, натягалися вже. А Савчук, будь певна, одразу навішає нам чергування. Відпочили, дівчатка? Ну то будьте готові працювати. А наші з тобою ручки — безцінні. Їх треба берегти.
З цим я була згодна. Хірургам не можна носити важке, але це не означає, що Світлана мала приймати рішення за мене. Вона навіть не спитала, чи хочу я, щоб Андрій зустрів нас на вокзалі. Ба більше, вона навмисне приховала це від мене. І це бісило найбільше.