Глава 10

Ірина

Ми завмираємо, вдивляючись одне в одного. Гучна музика, стукіт куль, що котяться доріжкою, і глухий гуркіт  кеглів, що падають – усе це не напружує, навпаки, створює особливу атмосферу, ніби весь цей хаос існує лише для того, щоб підкреслити тишу між нами.

— Андрію… — тихо шепочу я.

— Іро? — він ледь помітно вигинає брову.

— Замов мені ще один коктейль.

— Тобі вже вистачить. Хочу, щоб ти чітко усвідомлювала все, що відбувається.

— Нічого не відбувається, — заперечно хитаю головою. Намагаюся триматися впевнено, підіймаю підборіддя й дивлюся прямо йому в очі. І вкотре ловлю себе на тому, що не можу не милуватися.

Ці глибокі темні очі, різкі лінії вилиць, щетина на підборідді, виразний вигин брів… Він такий красивий, що стає страшно.

— Справді? — Андрій усміхається іронічно й уважно вивчає моє обличчя.

Він нахиляється ближче, і я різко затримую подих. Його погляд змінюється, стає глибшим, важчим. І в мене по спині пробігають мурахи… Ті самі, яких у мене ніколи не викликав Олег. А Андрію… йому навіть не доводиться намагатися. Все відбувається само собою.
Але він не цілує. І хоча мої губи вже ніби горять від очікування, він не робить ані кроку вперед. Навпаки — відходить, і перш ніж я встигаю хоч щось сказати, чутно легке клацання фотоапарата.

— Ти що робиш?! — я ошелешено дивлюся, як він підіймає камеру й розглядає маленьку квадратну фотографію.

На знімку — я. Трохи розгублена, губи розтулені, погляд із ледь помітною поволокою. Я дивлюся на цю жінку і… не впізнаю себе.
Стає соромно. Бо Андрій щойно зловив мене в той самий момент, коли я думала про те, як сильно хочу, щоб він мене поцілував. І тепер це написано на моєму обличчі так чітко, що приховати вже неможливо.

— Дурень, — роздратовано кидаю я, намагаючись приховати збентеження.

— Дивись, — він чекає, поки знімок повністю проявиться, а потім простягає його мені, але забрати не дає.

— Тільки з моїх рук, — пояснює, коли я вдруге намагаюся вихопити фото.
— Збираєш компромат? — питаю холодно, примруживши очі.
— Ні, просто хочу залишити собі, — знизує плечима.
— Ти… — але не договорюю. Бо усвідомлюю, що ця фотографія залишиться в нього. Щоразу, коли він дивитиметься на неї, згадуватиме не лише цей вечір, а й усе, що між нами відбувається.
Мить, коли я перестала ховатися. Коли мої очі самі видали те, що я так довго заперечувала.
Вечір, коли я зрозуміла, що закохалася до нестями.
— Дивись уважніше, Іро, — каже він, і я, нарешті, опускаю погляд на кольоровий знімок. Кілька секунд уважно вдивляюся в кадр, ловлячи себе на думці, що бачу себе зовсім іншою.
— Досі вважаєш, що між нами нічого не відбувається? — його голос звучить тихіше, глибше.
— Я тут виглядаю… безглуздо, — стискаю губи й відвертаюся. — Викинь, будь ласка, цей знімок.
— Ніколи, — відповідає він без тіні сумніву.
Нічого не кажучи, обходжу його збоку й повертаюся до столу. Дивлюся на доріжки, де куля за кулею летять до кеглів, і мовчу.
— Ти образилася? — Андрій сідає поруч і легенько штовхає мене плечем. — Фотографія насправді вийшла вдалою, справжньою. У ній немає нічого безглуздого.
— Не переживай, я нікому її не покажу.
— Ти думаєш, мені не все одно? — скептично дивлюся на нього, як на неслухняного хлопчиська.
— Думаю, що ні, — спокійно відповідає він, надягаючи куртку.
Я напружуюся.
— Поїхали звідси, — коментує свої дії. — Уже пізно. Тобі потрібно відпочити.
— Все як завжди, — відповідаю, намагаючись приховати раптову хвилю смутку. — Ось вона, доросле життя. Тільки обов’язки й підвищена відповідальність. Розслабитися не виходить.
Не потрібно бути екстрасенсом, щоб зрозуміти підтекст моїх слів. Я маю на увазі нашу роботу й той тягар відповідальності, про який він не хоче говорити. Андрію це все чуже. Він ще молодий. У нього інші пріоритети.
— Ідеальних сценаріїв не буває, Іро.
— Ні, я люблю свою роботу, — визнаю, втомлено спираючись підборіддям на складені на столі руки. — Просто… втома накопичилася.
— Саме тому я й запросив тебе сюди, — його погляд пробігається по моєму обличчю, а потім, наче підкоряючись власній волі, ковзає нижче. Я відчуваю, як він обпалює шкіру на шиї, затримується на западинці біля ключиці… Тобі потрібен відпочинок, перезавантаження. Я навіть рекомендував би тобі напитися, але мені потрібно, щоб цієї ночі ти була при свідомості, — говорить він із притиском, і я ловлю себе на тому, що повністю втратила нитку розмови.
— Ти плануєш переспати зі мною? — насмішкувато фиркаю.
— Не буду заперечувати. Думаю про це з першого ж дня, як тебе побачив, — Андрій посміхається, і ця посмішка аж надто небезпечна.
— І часто так прямо озвучуєш свої бажання? — схиляю голову, дивлячись на нього з цікавістю. Але змусити його почервоніти неможливо. Він надто впевнений у собі, надто гарний і, напевно, ніколи не чув відмов від жінок.
— Ні. Зазвичай дівчата самі стрибають до мене в ліжко, а от з тобою доводиться вигадувати підходи.
— Не треба, — тихо видихаю і, простягнувши руку, прибираю пасмо волосся з його лоба. Від цього простого дотику по мені проходить електричний розряд. — Я не буду з тобою спати, — додаю майже пошепки.
— Чую це не вперше, але, як бачиш, мене це не зупиняє.
— Бо ти молодий, амбітний і, можливо, ще не стикався зі справжніми труднощами.
— Я везунчик, Іро. Хочеш, поділюся своїм везінням?
— Везінням?
— Ага, — киває і, не чекаючи відповіді, раптово хапає мене в обійми.
Його губи наполегливо зминають мої, залишаючи мене без повітря. Щось клацає в голові, і всі захисні механізми згорають в одну мить. Моє тіло, що ще секунду тому тримало дистанцію, тепер саме тягнеться до нього.
Від раптового натиску я гублюся, і він безсоромно цим користується. Його губи гарячі, голодні, руки безперешкодно ковзають під светр, досліджуючи моє тіло.
- Він нахиляється нижче, а долоня, яка щойно притримувала мій локон, ковзає і важко лягає мені на потилицю. З цих обіймів не вирватися.
- Зовсім мене з розуму звела.
- Я... Не... - мені хочеться сказати, що я не збиралася, що я взагалі не...
Але він торкається мене губами в цю мить, і я застигаю, витягуючись у струнку в його руках.
Він ковзає відкритим ротом по моїй шиї, обволікаючи жаром сильного, гарячого тіла.
Я заплющую очі, безсило приймаючи свою поразку.
Тому що є чоловіки, яким неможливо відмовити.
Ось я і здалася...
І за що мені це все?