Глава 9

Андрій

Ми спускаємося сходами, і я радію, що ліфт сьогодні не працює. Це дає мені додаткові секунди, щоб зібратися з думками й остудити голову після всього, що сталося в квартирі. Іра неквапливо йде позаду. Мені здається, вона спеціально витримує цю дистанцію, ніби дає мені можливість зберегти самовладання.
Але щойно ми виходимо надвір, холодне повітря б’є в обличчя, а разом із ним — і її погляд. В очах немає відкритого виклику, немає навіть роздратування, але щось у них таке, що змушує мене на мить затримати подих.
Якби не холод, не наші плани, не десятки причин, які мають зупинити мене просто зараз, я б без вагань спробував здійснити всі свої фантазії. Прямо тут. Притиснути її до стіни, впитися губами в її запалені від морозу щоки, втопити в своєму диханні…
Але я знаю, що не можу. Не зараз.
Грудка підступає до горла, і я швидше роблю кілька кроків уперед, щоб трохи збити цей ритм. Подалі від спокуси. Подалі від того, що хочеться більше, ніж варто.
— Тобі холодно? — швидко її наздоганяю, кладу руку на спину, і крізь пальто відчуваю, як вона напружується, перш ніж розслабитися.
— Так, — відповідає занадто швидко, ніби холод справді її головна проблема.
— Я можу тебе зігріти, — нахиляюся трохи ближче, вдихаючи її аромат, і знаю, що це помилка.
— Просто сідай у машину, Андрію, — зітхає вона, ніби виснажена цією грою, ніби намагається вмовити не тільки мене, а й себе.
— Ти така вперта, — з притиском кажу я, але слухняно відчиняю для неї дверцята авто.
Вона вже сідає, коли раптово завмирає.
— Просто… іноді мені здається, що я нічого не відчуваю, — тихо додає, не дивлячись на мене, ніби ці слова зриваються випадково.
Я злегка нахиляю голову, уважно вдивляючись у її обличчя.
— Не знаю, Андрію, може, мені більше личить звання «снігової королеви».
Я посміхаюся, нахиляючись трохи ближче, і вона не відсторонюється.
— Це вже точно ні, — запевняю її впевнено.
Мої пальці ковзають по її щоці, зігріваючи.
Але перш ніж я встигаю зробити щось більше, Іра відвертається й швидко сідає в машину.
Я усміхаюся куточками губ.
Вона не встигає нічого відповісти, тому що я м'яко, але впевнено зачиняю дверцята перед тим, як сісти за кермо.
— Мені теж іноді так здається. Що я нічого не відчуваю, — зізнаюся, не відриваючи від неї погляду.
Вона здригається, ніби мої слова торкнулися чогось глибшого, ніж вона готова показати. Я бачу, як у її очах блимає короткий спалах сум’яття. Її лякає не моя наполегливість, а моя відвертість.
— Ти нічого не відчуєш, поки не дозволиш собі це, — кажу я тихо, нахиляючись трохи ближче.
Ірина ловить губу зубами, на секунду затримує погляд на мені, а потім, здається, сама того не очікуючи, запитує:
— Як думаєш, у нас може щось вийти?
Її голос тихий, майже нерішучий. І як тільки слова злітають із її губ, вона ніби одразу жалкує про сказане.
— Якщо ти перестанеш від мене тікати, чому б і ні? — кажу з ледь помітною усмішкою, але цього разу не залишаю їй можливості втекти.
Мої губи накривають її, тамуючи всі запитання, всі сумніви, всі можливі "але".
Я розчиняюся в її теплі, у її гарячому диханні, яке здається ще палкішим на контрасті з холодом за вікном. Її пальто вже не здається перешкодою, воно швидко нагрівається від тепла наших тіл.
Я усміхаюся, переплітаючи наші пальці, і не відчуваю ані краплі докорів сумління.
Мені здається, що я ніколи не був таким щасливим, як зараз. Унікальний момент, чарівний у всіх сенсах, і мені хочеться, щоб він тривав вічно.
Я не встиг загадати бажання у новорічну ніч, але зараз… Зараз я дивлюся вгору, на зоряне небо, і відправляю йому чіткий, сформульований запит.
— Красиво, правда? — Ірина тихо шепоче, її погляд затримується на мерехтливих зорях за вікном.
Я повертаю голову, вдивляючись у її профіль.
Витончені лінії обличчя, ледь помітний рум’янець, довгі вії, що злегка тремтять.
— Ти красива, — кажу щиро, стискаючи її пальці у своїх. — Захоплює дух, Іро.
Підношу її руку до губ і зігріваю своїм диханням.
— Ти мене бентежиш, — вона сором’язливо усміхається, на мить опускаючи погляд. У ній одночасно поєднується доросла впевненість і щось неймовірно тендітне, приховане глибоко під маскою самоконтролю.
— Звикай, — тихо кажу, не відводячи погляду. — Я завжди говорю те, що думаю.
— Ти як Катя, — хмикає вона, але в її голосі немає гостроти, лише легкий натяк на жарт.
— Це погано?
— Мені варто почати ревнувати?
Я всміхаюся, ловлячи її погляд.
— Хотілося б, щоб ти трішки поревнувала, — кажу повільно. — Але вона не в моєму смаку.
— А хто тоді у твоєму смаку? — запитує вона, ніби мимохідь, ніби це не має значення.
— Ти, — відповідаю прямо, не відводячи очей.
Вона тихо зітхає, ніби розмірковує, чи варто залишатися. Чи варто продовжувати цю гру, в якій ми обидва давно задіяні.
— Припини, — Ірина відводить погляд, але я помічаю, як у неї прискорюється дихання.
— Не можу, — відповідаю так само тихо, дивуючись самому собі.
— Який же ти… — віджартовується вона, і, ніби намагаючись уникнути подальшого розвитку теми, різко змінює її: — А чому ти не з друзями?
Вона повертає голову, і наші погляди зустрічаються. Серце пропускає удар.
Я тону в її темних очах, що відображають усі зорі світу.
— Мене не цікавлять гулянки з морем випивки і випадковими дівчатами, — відповідаю спокійно. — А мої друзі саме так проводять вільний час.
Вона мовчить. В її погляді з’являється щось схоже на розуміння.
Витримка зраджує мені.
Я нахиляюся ближче, дозволяючи собі те, чого хотів із самого початку.
Торкаюся її губ — ніжно, повільно, з натяком на те, що міг би забрати більше.
Вона відповідає мені. Її пальці ковзають у моє волосся, стискаючи потилицю.
Але рівно на ту мить, поки вона собі це дозволяє.
— Все, стоп, — як завжди, зупиняє мене Ірина, м’яко відштовхуючи руками в груди. Вона відхиляється назад, її губи ще палають після поцілунку.
— Ти ж збирався мене кудись везти? — додає вона, вдивляючись у мене так, ніби шукає виправдання для цієї імпульсивності. — Чи краще по домівках?
— По домівках? — кривлюся, швидко повертаючи ключ запалення. — Нудно. Ми ж не школярі, Іро.
— Не хочу неприємностей, — відповідає вона, хмурячись, знову повертаючись до своїх сумнівів.
Але я бачу її розпашілі щоки, її губи і цей шалений блиск в очах.
Я знаю, що вона не встоїть.
Скоро ця фортеця впаде.