Глава 8

Ірина

Я стою, спершись руками на підвіконня, опустивши голову. Усередині все стискається в тугий клубок, але я не дозволяю собі зламатися. Не тут, не зараз. Та, схоже, моє тіло мене видає — плечі ледь помітно здригаються, а з очей, незважаючи на всі зусилля, починають скочуватися сльози.

Раптом хтось підходить ближче. Відчуваю тепло рук, що обережно огортають мене, притискаючи до себе. Я здригаюся від несподіванки, різко повертаю голову. Андрій. Його погляд м’який, уважний, а в голосі немає ні питань, ні докорів.

— Начебто доросла жінка, а зовсім беззахисна, — шепоче він, не відпускаючи.

Я мовчки зітхаю й закриваю очі. Знаю, що треба зробити крок, вийти з цієї пастки, розірвати цей зв’язок. Але не можу.

— Відійди, Андрію.

— Не зараз, — відповідає він так само тихо. — Ніхто не вартий твоїх сліз, Іро.

Я не заперечую. Не вириваюся. Просто завмираю, відчуваючи, як з мене спадає напруга. Здається, що в цей момент я вперше за довгий час дозволяю собі бути слабкою.

— Їдь додому, Андрію, — кажу втомлено, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. — Вихідні слід проводити з тими, з ким ти їх планував. Тут тобі немає чого шукати. І мені час іти. Я дико втомилася.

— Добре, але не поспішай лягати спати. Я заїду до тебе.

Я різко обертаюся, ошелешено вдивляючись у його обличчя.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — голос тремтить від обурення. — Навіть не смій думати про це!

— Тихіше, Іро, — його усмішка, майже насмішкувата, ніби все це безневинна гра. — Ти привертаєш зайву увагу. Я не за тим, що ти подумала. Просто купив тобі подарунок. Тут вручити його не виходить, а вдруге запросити тебе на побачення… ну, шансів у мене не так багато.

— І хто тебе про це просив? — стискаю руки в кулаки, намагаючись стримати роздратування. — Мені не потрібні жодні подарунки, Андрію.

— А я хочу, — його усмішка стає ширшою, а голос — ще впевненішим. Він розвертається, відкриває двері й зупиняється на порозі, кидаючи мені короткий, багатозначний погляд.

Андрій мав зателефонувати мені, тому, коли засяяв екран телефону, я не дивилася на ім’я абонента, просто натиснула кнопку прийому.

— Красуня моя, здається, нам варто переглянути твій графік чергувань. Останнім часом ми надто рідко бачимося… наодинці, — голос Олега звучить незвично. Він напружений, навіть трохи розгублений.

Дивно, що він узагалі звернув на це увагу. Я була впевнена, що в його намаганні врятувати свій шлюб, він навіть не помітить такої дрібниці. Але я справді попросила старшу медсестру підкоригувати мій графік, попередньо впевнившись, що наші чергування з Олегом більше не співпадатимуть.

Та, схоже, мій колишній коханець, незважаючи на всі спроби створити ілюзію зразкового сім’янина, не втратив контролю над тим, що відбувається в лікарні. Особливо, коли йдеться про мене.

— Це було моє прохання — не ставити нас в одну зміну, — кажу я, глибоко вдихаючи, щоб упоратися з хвилею адреналіну.

— І чому мене ніхто до відома не поставив? — його голос холоне.

— А що, дружина вже дозволяє тобі залишатися на нічні чергування? — відпускаю ядовиту фразу, хоча всередині все зводить від утоми й образи.

— Що, чорт забирай, ти твориш? — він майже задихається від злості, і я чую, як напруга прорізається в його голосі.

Мені навіть цікаво, яке у нього зараз обличчя. Здивоване? Розлючене? Та, мабуть, я не хочу цього бачити. Не знаю, чи вистачило б мені сил зберегти самовладання, не зірватися, не показати йому своєї слабкості.

— Мені все набридло, Олеже, — кажу чітко, відчуваючи, ніби стрибаю в безодню без парашута.

— Що ти маєш на увазі?

— Я прийняла рішення. Ми остаточно розлучаємося.

Щоки палають, а в грудях наростає шалене биття серця. Я сама не вірю, що сказала це вголос. Але злість, біль, розчарування — усе це накопичувалося занадто довго, і я більше не хочу відтягувати неминуче.

Андрій лише підштовхнув мене до цього кроку. Не тому, що я збираюся кинутися у вир стосунків із ним.

А тому, що він нагадав мені, якою я була колись. І ким я більше не хочу бути.

— Іро, ти з глузду з’їхала? Що це ти надумала? — Олег нервує, його голос підвищується. У стресові моменти він ніколи не вміє говорити спокійно.

— Я давно прийняла це рішення і відкрито тобі про нього сказала. Просто ти не звик чути інших. Тільки себе. Повторюю востаннє: між нами все скінчено. Передавай вітання дружині.

— Іро, ти вдома?! — гарчить він у слухавку, не витримавши мого надміру спокійного тону. — Ти собі щось напридумувала! У нас із дружиною давно тільки сусідські стосунки!

Я відчуваю, що нарешті тримаю ситуацію під контролем. 

— Добре, Олеже. Нехай буде так, як ти кажеш, — коротко відповідаю. — Але це не змінює мого рішення. Між нами все скінчено.

— Це через мужика? У тебе інший? — вибухає він у слухавці, намагаючись перевести стрілки, як завжди.

Я не відповідаю. Просто натискаю кнопку завершення виклику.

Олег завжди був чудовим маніпулятором, але більше не має наді мною влади. 

Встаю і швидко витираюся насухо. Шкіра миттєво вкривається крупними мурашками — холодно. Поки говорила з Олегом, вода встигла охолонути. Нашвидкуруч загортаю волосся в рушник, коли раптом лунає дзвінок у двері.
На порозі стоїть Андрій. 

— Ти мене переслідуєш? — запитую, натягуючи поли халата й щільніше загортаючись у нього.

Холодне повітря з коридору тягне по ногах, але на лобі вже виступив тонкий шар поту від хвилювання.
І чому в голову лізуть непристойні думки? Несвідомо оглядаю Андрія, ніби оцінюючи його з нового ракурсу. Теплий светр обтягує широкі плечі, куртка розстебнута. На ньому достатньо одягу, але в моїй уяві це нічого не змінює. Я пожираю його поглядом так, ніби ми разом стоїмо біля операційного столу, а я помічаю, як з-під синьої уніформи виглядають сильні, жилаві руки, звиклі до впевнених і точних рухів.
Андрій, ніби читаючи мої думки, розтягує губи в спокусливій усмішці й безцеремонно змінює тему: