Глава 7

Андрій

Наступного ранку стою біля вікна в кабінеті, вдивляючись у результати останніх аналізів пацієнта. Савчук, не відриваючи погляду від документації, неквапливо перегортає сторінки медичної карти.

— Черненко, — звертається він сухим, позбавленим емоцій голосом. — Як ти оцінюєш стан пацієнта з другої палати після ранкової перев’язки?

— Стабільний, але є ризики, — відповідаю чітко, відразу переходячи до суті. — Температура тримається на рівні 37,5, серцебиття прискорене. Є ознаки запального процесу, що можуть свідчити про післяопераційні ускладнення.

Савчук киває, не піднімаючи очей. 

— Я переглянув твій звіт. Висновки правильні, але ти не врахував динаміку показників з першої доби. 

Я стискаю губи, визнаючи його правоту, але наполягаю:

— Проте я б рекомендував додаткову антибіотикотерапію. Доки немає гарантії, що немає прихованого осередку інфекції.

Він піднімає на мене погляд, нарешті відкладаючи карту на стіл.

— Черненко, ти надто перестраховуєшся. Я розумію твоє бажання діяти на випередження, але є межа між ретельністю та зайвою ініціативою. Пацієнт молодий, імунітет працює. До того ж, зайве медикаментозне навантаження зараз недоцільне.

Киваю, не сперечаючись. Він старший, досвідченіший, його рішення базуються на роках практики. Але всередині все одно відчуваю, що ризикувати не варто.

— Зрозумів. Продовжу спостереження, — відповідаю чітко.

Двері ординаторської відчиняються, і до кімнати заходить Ірина разом із Настею та Світланою. Подруги загадково посміхаються, обмінюючись швидкими поглядами, а сама Іра демонстративно відводить очі, роблячи вигляд, що мене тут немає. Вона поводиться стримано, підкреслено нейтрально, ніби раптово стала байдужою. 

Без сумніву, Ірина злиться через ранішній інцидент. Вона просила не втручатися, а я все одно приїхав, щоб відвезти її на роботу. Щоправда, у машину вона сіла без особливого спротиву, хоча й мовчала всю дорогу. А тепер ось удає, що нічого не сталося.

Я теж тримаю обіцянку — не тисну, не провокую, не «палюся». Хоча, чорт забирай, стримуватися важко. Її фігура в білому халаті занадто приваблива, а кожен мій погляд так і норовить затриматися на струнких ногах або плавному вигині стегон. Це ніби рефлекс, якому неможливо опиратися.

Але я дав слово. Вона хотіла дистанції — отримає. Не наближуся, поки сама не подасть знак.
Та Савчук, старий лис, все-таки унюхав, що я зайшов на його територію. Інакше як пояснити, його наступний випад? Він зняв окуляри в тонкій дорогій оправі і голосно, щоб чули усі присутні додав:

— І ще, Черненко. Ти перспективний лікар, але тобі бракує холодного розрахунку. Вчись оцінювати ситуацію не лише через призму можливих ускладнень, а й через логіку й доцільність дій. Інакше ти будеш не лікарем, а просто людиною, яка постійно боїться припуститися помилки.
Його слова б'ють точніше, ніж критика. Я роблю глибокий вдих.

— Врахую, Олеже Романовичу.

Савчук виходить, і я нарешті можу, не криючись милуватися моєю коханою лікаркою. Те, що він натякнув на мою нібито нерішучість, не зачіпає мене. Батько завжди казав: головне правило лікаря — не нашкодь. Тому я дотримуюся протоколів, але й не забуваю мислити критично.

Батько пішов із життя надто рано, але встиг передати мені головне — знання, досвід і любов до медицини. Саме тому мене так тягне до Ірини. Вона керується тими ж принципами, що і я: пацієнт завжди на першому місці. А вже потім — звіти, рейтинги й суха статистика. Це те, що відрізняє її від багатьох інших. Те, що змушує мене щоразу захоплюватися нею ще більше.

 За вікном повільно падає сніг, а тут панує атмосфера легкого розслаблення після важкого дня. Жінки зібралися разом, як це буває рідко, і розмова поступово перетікає на особисті теми.

Я сиджу осторонь, переглядаючи історії хвороб, але вловлюю кожне слово. Вони навіть не помічають, що я присутній, або просто не надають цьому значення.

— Знаєте, що я зрозуміла? Усі чоловіки однакові, — заявляє Катя, склавши руки на грудях. — Спочатку співають нам у вуха, а потім роблять те, що їм вигідно.

— Головне, щоб ще додому поверталися, — зітхає Світлана, відставляючи чашку з кавою. — Бо мій, схоже, вже забув дорогу.

— Ти ж сама казала, що краще так, ніж слухати його п’яні байки, — нагадує їй Настя.

— Ага, спочатку носить на руках, а потім забуває, що ти не його куховарка, — підтримує Катя, розливаючи собі чай. — Тому, дівчата, найкращий шлюб — це той, якого не було.

— Це ти зараз про кого? — піднімає брову Настя. — Чи натякаєш на нашу Іру?
Я кидаю погляд на Ірину, яка сидить навпроти, тримаючи чашку обома руками й удаючи, що її ця розмова не стосується.

— А хіба я не права? — Катя хитро примружується. — Деякі взагалі примудряються обійти цю дурість стороною й не потрапити в шлюбну пастку.

— Це звучить так, наче заміжжя — це вирок, — знизує плечима Світлана.

— А хіба ні? — Катя іронічно посміхається. — Он ти, наприклад, чоловіка маєш, а почуваєшся так, ніби у тебе троє дітей замість двох.

— Бо він іноді як дитина! — знизує плечима Світлана. — Але ж ти сама знаєш, що не все так просто.

— Саме тому я й не поспішаю заміж, — самовдоволено каже Катя. — І, здається, Ірина теж у цьому плані досить розумна.
Ірина піднімає очі, її погляд спокійний, але я помічаю в ньому тінь роздратування.

— Не плутай «розум» із обставинами, — відповідає вона сухо, роблячи ковток кави.

— Ну-ну, — Катя зухвало посміхається. — Але жодного штампа в паспорті в тебе так і не з’явилося. 
Ірина мовчить, а я уважно стежу за нею, намагаючись зрозуміти, наскільки їй неприємна ця розмова. Вона зітхає й відставляє чашку, ніби даючи зрозуміти, що їй ця тема давно остогидла.

— Можливо, просто не треба чекати казкового принца, — кидає вона.
Катя хитає головою, а Світлана усміхається.