Глава 6

Андрій

— У мене з пам’яттю все в порядку, але мені подобається хід твоїх думок, — посміхаюся, ковзаючи великим пальцем по ніжній шкірі її шиї, точно над пульсуючою веною. Веселого в тому, що відбувається, мало, але мене розриває напруга. Я за крок від того, щоб, користуючись її розслабленим станом, заштовхати її в темний закуток і подарувати нам обом найспекотніший релакс із усіх можливих.

— У тебе був коли-небудь секс у громадських місцях? — нахиляюся ближче, щоб наші губи майже торкалися. — Упевнений, що ні. Твій дідок навряд чи на таке здатний.

— Досить, Андрію. На нас дивляться, — Іра різко видихає, її тіло вкривається мурашками, і я знаю, що це зовсім не від холоду. Нам обом зараз до біса гаряче.

— У цьому ж весь кайф, — нахабно шепочу, не відводячи від неї погляду. — Тобі це подобається. Я це відчуваю.

Розтягуючи момент, я підкріплюю свої слова легким дотиком до її зап’ястка, і бачу, як вона здригається.

— Припини. Зараз же, — шипить Іра, різко відсмикуючи руку.

Я невдоволено стискаю щелепи.  

-- Сором посилює задоволення, Іро. Що сильніше опір, то яскравішим буде задоволення, - уклавши її палаюче обличчя в долоні, накриваю припухлі губи своїми.

— А казав, що нічого не робитемеш, поки я не захочу, — Іра з силою відштовхує мене, коли я знову нахиляюся ближче, скорочуючи відстань між нами. — Припини, Андрію. Я серйозно.

Дивлюся на неї і не можу стримати хижої посмішки. Розпалена, зі щоками, що пашать, блискучими очима, грудьми, які швидко підіймаються від пришвидшеного дихання, і поглядом, що ледь тримає фокус. Я бачу, як вона сама з собою бореться, зводячи нікому не потрібні межі.

— Гаразд, більше не чіпаю, — з важким зітханням піднімаю руки вгору, ніби здаюся.

— А я тобі більше не вірю, Андрію. Безвідповідальність і дурість не прикрашають чоловіка. А ти ще й брехун.

— Дурним мене ще ніхто не називав, але тобі можна, — безтурботно усміхаюся. — Тільки, здається, ти теж не була проти поцілунку.

— Може, й так, але ти не той, із ким варто заводити короткі інтрижки, — похмуро відповідає Іра, відсуваючись назад.

— А хто тоді підходить? — швидко скорочую дистанцію, затуляючи їй шлях до виходу. 

— Той, хто не буде патякати направо і наліво.

— Ого, я ще й базікало? — кладу руки на стіл по обидва боки від неї, нахиляючись ближче. — Чим заслужив?

— Ти навіть не намагався зробити вигляд, що між нами нічого не було. Тобі весело, ти граєшся, а я можу втратити все — роботу, репутацію, повагу колег. Ти справді не розумієш, як це виглядає збоку?

— Домовилися, — киваю з удаваною серйозністю. — Гратимемо незнайомців? Хочеш, у лікарні називатиму тебе «лікарю Ірина Миколаївна»?

— Ідіот, — вона закочує очі, але кутики її губ ледь помітно сіпаються.

— Який є, зате в ліжку чудовий. Переконаєшся — не пошкодуєш, — приглушеним тоном нахиляюся до неї ближче, вивчаючи реакцію.

— Дуже самовпевнено. Те, що я… зреагувала — це зовсім не твоя заслуга, — рішуче відштовхує мене долонями від себе. — І знову не тримаєш слово.

- Вибач, забули, - миролюбно посміхаюся. - Коли ти близько, не можу зв'язно мислити. 

- Значить, тримайся подалі.

Якийсь час не розмовляємо. Ірина сидить навпроти, перемішуючи ложечкою чай, роблячи вигляд, що не помічає мого пронизливого погляду. 

Моя лікарка випробовує моє терпіння. Виглядає спокійною, навіть безтурботною, але я бачу, як її пальці міцно стискають чашку. Вона нервує.

Я ж у цей момент підбираю слова, щоб ненароком не образити і не розізлити. Боюся, що вона захоче піти, тому кажу:

— Може, ще щось замовимо? 

— Ні, — занадто швидко й рішуче відказує вона, не піднімаючи погляду. — Я втомилася. Хочу додому.

Я всміхаюся куточками губ. Така вперта. Така правильна. Але це ненадовго.

— Давай хоча б ще трохи посидимо? Просто поговоримо. Без підтекстів. Я замовлю чай на травах, корисний для нервів, — граю на її професійному інстинкті, роблячи невинний вигляд.
Вона зітхає, робить вигляд, що розмірковує, а потім неохоче киває.

— Добре. Але максимум десять хвилин.

Відчуваю, що вже виграв маленький раунд у цій грі.

Розмова плине спокійно, навіть буденно. Говоримо про роботу, про пацієнтів, яких сьогодні довелося приймати. Ірина розслабляється, хоча я помічаю, як її плечі досі напружені.

Я нахиляюся ближче.

— Поїхали до мене? — кажу я тихо, так, щоб тільки вона чула.
Вона різко піднімає голову, а в її очах з’являється щось середнє між подивом і роздратуванням.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я знову нахиляюся трохи ближче, і вона не відсторонюється. Це хороший знак.

— Там нам не треба ховатися. Зможеш відпочити, — додаю, утримуючи її погляд.
Ірина мовчить. Вона вагається. Я це відчуваю.

— Це погана ідея, — нарешті каже вона, але в її голосі бракує переконаності.

— Всі найкращі рішення приймаються спонтанно, — парирую я.
Вона знову стискає чашку, ніби шукаючи в ній підтримку, а потім переводить погляд на мене.

— Андрію…

Я не даю їй договорити.

— Погоджуйся. Жодних зобов’язань. Подивимося фільм, а потім, якщо захочеш, я відвезу тебе додому.
Її губи смикаються, вона хитає головою, але я бачу: вона думає про це. І можливо, дуже скоро сама скаже мені «так».

— Андрію, що б ти там собі не нафантазував, цього не станеться. Хтось із нас двох має включити голову. І нехай це буду я, раз ти думаєш тільки тим, що в тебе в штанях, — Ірина говорить твердим, майже викладацьким тоном, перехрещуючи руки на грудях.

Непохитна. Дисциплінована. З такими, як вона, завжди складно. Хоча я все ще переконаний, що якщо витягнути її з кокона зразкової, правильної лікарки, вона буде зовсім іншою. 

Я більше не тисну, проводжаю  до гардеробу, повертаюся, щоб розрахуватися з офіціантом, і у чудовому настрої виходжу на вулицю.