Глава 5

Ірина

— Що значить "вкрасти", Андрію? Що за… що за жарти… — я запинаюся, не в змозі висловити свого обурення.

— А хто жартує? Я думав, ти зрозуміла, що я не відступлюся. Невже лише мій вік  має значення, Ірино?

— Має. І величезне, — заперечую я, виставляючи вперед долоню, немов ставлю невидиму перепону між нами. — Ти інтерн, я лікар. Існує професійна етика, є певні правила. Такого просто не може бути.

Мені складно пояснити словами, що саме змушує мене відчувати такий внутрішній протест — його вік, статус, чи те, що він так легко переступає межі.

— Той факт, що ти ще вчора стояв у приймальному відділенні з купою питань, а сьогодні дозволяєш собі такі речі… Це неправильно.

Андрій не відступає.

— Неправильно? Або просто лякає?

Я глибоко вдихаю.

— Ти не розумієш. Це не просто робота, це ієрархія, система. Я не можу…

Думка про те, що нас можуть побачити, збуджує, лякає й тривожить водночас. Є якесь відчуття, що нам не можна бути так близько одне до одного. А заборонене завжди манить…

— Відійди. Олег ще тут, — шепочу, опускаючи погляд.

Я знаю, що граю нечесно. Але якщо є щось, що може змусити Андрія відступити — то це Олег.
Роблю все, щоб не дивитися на його губи, обрамлені легкою щетиною. Коли вони так близько, мені важко думати тверезо.

— Нехай бачить, — спокійно відповідає Андрій, навіть не намагаючись відступити.

От упертий. Невже він не розуміє, що це поставить крапку на всьому? Що, якщо хтось дізнається, я більше не зможу спокійно працювати в цій лікарні?

Я чудово пам’ятаю, як Катя обговорювала дівчат, які бігали за Андрієм. І не сумніваюся, що мене чекатиме те саме, тільки в рази гірше.

До речі, вона якось казала, що в нього багато жінок.

Тож, мабуть, я десь у категорії "спортивного інтересу".  Як би він не старався, я не дозволю собі піддатися.

— У мене вже є стосунки, — сухо кажу, не уточнюючи, з ким.

— Не аргумент, — Андрій посміхається так, ніби мій протест тільки більше підігріває його азарт.

Це небезпечно. Але найнебезпечніше — те, що частина мене вже не хоче опиратися.

— Андрію, озирнись. Навколо стільки дівчат. Тобі що, більше немає чим зайнятися?

— Побачення, Ірино. Почнемо з нього, — спокійно відповідає він. — Пішли в кафе. Там затишно, хороша кава, тихо. Просто поговоримо. Ти сама собі щось надумала. Я що, по-твоєму, маніяк? У нас нічого не буде, — його голос звучить м’яко, але я відчуваю, як він наближається, нависаючи наді мною, наче грозова хмара, готова в будь-яку мить вдарити блискавкою. — Обіцяю. Поки сама не попросиш.

— Як банально, — фиркаю я, намагаючись зберігати спокій. — Придумав би щось оригінальніше. Якщо я скажу "так", ти відстанеш?

— Так.

— Гаразд, — зітхаю, ніби здаюся. — Візьму пальто і зустрінемося біля виходу через десять хвилин.

— Домовились. Засікаю час, — Андрій з легким усміхом торкається циферблата годинника, а я швидко виходжу з ординаторської, відчуваючи на собі його погляд.
Я просто хочу трохи тепла, гарячої кави й тиші після довгого дня. І, мабуть, мені й самій цікаво, що він скаже, коли ми залишимося без сторонніх очей.

Кав’ярня поруч із лікарнею була тихою та затишною — ідеальне місце, щоб перевести дух після важкого дня. Я вибрала столик у кутку, трохи віддалік від інших відвідувачів. У залі приглушене світло, запах свіжозвареної кави та випічки, а за великим панорамним вікном ледь-ледь падав сніг.
Андрій підійшов до стійки, швидко щось сказав баристі, і вже за хвилину повернувся з двома чашками.

— Капучино з мигдальним сиропом. Кажуть, після зміни солодке допомагає швидше прийти до тями, — він поставив чашку переді мною, а сам зробив ковток чорної кави, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Дякую, — я взяла чашку в руки, вдихаючи аромат. Напруга повільно розчинялася в теплі напою.

Ми мовчали кілька хвилин, кожен заглиблений у свої думки. Було спокійно, але водночас напружено. Я бачила, що він хоче щось сказати, але чекає зручного моменту.

— Іро, — нарешті порушує тишу Андрій, поглядаючи на мене поверх чашки. — Ти ж розумієш, що я не просто так тебе запросив.

Я піднімаю погляд і стикаюся з його впевненими очима.

— Так, розумію, — відповідаю тихо, відставляючи чашку.

Він злегка посміхається, але серйозність у його погляді не зникає.

— Я не збираюся тиснути на тебе. Просто… — він на секунду замовкає, підбираючи слова. — Чому ти так боїшся того, що між нами?

Я хитаю головою, задумливо спостерігаючи, як на стінках чашки тане молочна піна.

— Це не страх, Андрію. Це розуміння наслідків, — зітхаю. — Ти інтерн, я лікар. Є правила, і вони існують не просто так.

— А якщо правила — це просто виправдання? — він нахиляється ближче, його голос звучить тихіше, але наполегливіше.

— Це не виправдання, це реальність, — відвертаюся до вікна, відчуваючи, як напруга повертається, цього разу іншого характеру.

Він мовчить кілька секунд, а потім відкидається на спинку крісла, уважно вивчаючи мене поглядом.

— Гаразд, не буду наполягати, — нарешті каже він. — Але я не відступлюся.

Я тихо сміюся, хитаючи головою.

— Так і знала.

— Я впертий, — погоджується він.

Я кручу в руках чашку, намагаючись не зустрічатися з Андрієм поглядом. Але це складніше, ніж здається. Він сидить навпроти, спокійний, впевнений, вивчає мене поглядом. 

Тут всюди панує особлива атмосфера — спокій, тепло, затишок. Місце наче створене для тих, хто хоче сховатися від зовнішнього світу. Кожна деталь інтер'єру продумана так, щоб огорнути гостей відчуттям розслаблення. Легкі запахи ароматичних свічок і кави змішуються, створюючи майже ідеальний коктейль для відпочинку.

Я ловлю себе на думці, що ще трохи — і я забуду, що ми в лікарні всього кілька годин тому боролися за чиєсь життя. Забуду, що між нами є дистанція. Правила. Етика.