Глава 4

Андрій

— Гей, підйом. Робочий день у розпалі, а ти досі дрихнеш, — замість сигналу будильника чую невдоволений голос Вадима Краснова,  травматолога, який нахабно завалився в ординаторську. — Я тебе по всьому відділенню шукаю. Ти чого тут ролігся? 

— Принити волати, довбешка розколюється, — роздратовано відповідаю, розплющуючи очі. 

— Та годі тобі, — відмахується Вадим. — У нас там усі вже зібралися, а ти валяєшся. До речі, медсестри млинці принесли і каву нормальну, не з автомату.

— Вчорашня зміна вже пішла чи ще тут? — підводводжусь і розминаю шию, що від незручного лежання на моїх ліктях геть затерпла..

— Тут. До речі, Катя все ще у відділенні десь, — додає він, кидаючи на мене швидкий погляд. — Що, зовсім не зайшла? Симпатична ж дівчина.

— У мене зараз інші плани, — відповідаю коротко.

— О, цікаво! — у його очах загоряється щира цікавість. — Що за тьолочка? Познайомиш?

— Поки ні, — сухо відрізаю.

— Ну-ну, — підколює Краснов, сідаючи на край столу. — Катька не твій рівень, чи що?

— Не мій, — відрізаю я, намагаючись уникнути довгих пояснень.

—  Слухай, давай на вихідних до бару сходимо, потім у клуб.

— У мене зараз інші пріоритети.

— Та ти слабак став! — усміхається він, показуючи на мене пальцем.

— Поговори мені ще, — бурмочу, відчуваючи, як зростає роздратування.

— Та пішов ти, — віджартовується Краснов. — Знову від усіх відбиваєшся? Так що щодо п’ятниці?. З нами чи свою "підопічну" підкорювати будеш?

— Своїми справами займусь, — відповідаю, намагаючись не показати, наскільки дратують ці балачки. Назвати Ірину "підопічною" у мене язик би не повернувся, але якщо почну сперечатися, Вадим не відчепиться й почне розпитувати про все в деталях.

Коли Вадим нарешті залишає мене в спокої, підходжу до вікна ординаторської. За ніч лікарняний двір вкрився свіжим снігом, що мерехтить у перших променях сонця. Вулиця ще порожня, лише кілька санітарів поспішають до під’їзду, залишаючи сліди на білому полотні. Сіре зимове небо поступово розфарбовується в ніжні відтінки рожевого й оранжевого. Місто прокидається. Я на мить затримую погляд на пейзажі, але думки скоро повертаються до лікарняних справ.

Снідаємо в ординаторській — традиційний набір: кава, бутерброди, йогурти. Відчуття, шо спав, майже немає. На столі хтось залишив коробку з імбирними пряниками. Настя та Світлана вже всілися за стіл, ведуть жваву розмову, але моя увага прикована до Ірини.
Вона заходить до кімнати так, ніби нічого не сталося, ніби я не проводжав її додому, ніби не було тієї хвилини, коли її пальці ледь помітно затрималися на моїй руці.

Я хапаю чашку кави та сідаю поруч.

— Які у нас плани на день? — кидаю погляд на колег, наче між іншим.

— У мене перев’язки й корекція призначень, — одразу відгукується Світлана, відсуваючи від себе недопитий чай.

— А я би хотіла сьогодні трохи розвантажити день, — Настя розслаблено потягується. — Може, разом на каву після зміни?

Я краєм ока спостерігаю за Іриною. Вона наче не слухає, але знаю, що чує кожне слово.

— Я після зміни додому, — спокійно каже вона, кидаючи короткий погляд на мене.

Я усміхаюся, роблячи ковток гарячої кави.

— А якщо я запропоную дещо цікавіше за самотній вечір удома?

Її пальці на мить стискають чашку міцніше. Вона зітхає й повертається до документів, роблячи вигляд, що не помітила натяку.
Що ж, я не поспішатиму. У нас попереду довгий день.

— На мене не розраховуйте, хлопці, у мене купа роботи, — пролітає в ординаторську Катя, з’являючись у компанії ще двох медсестер.

Вона виглядає так, ніби останні години провела не в лікарні, а в салоні краси: волосся зібране, легкий макіяж. Очі трохи втомлені, але усмішка — на місці.

— Ну й ранок сьогодні, — зітхає вона, розстібаючи халат і поправляючи бейдж. — О п’ятій годині приймальне наче вибухнуло, всі як змовились одночасно потрапити в лікарню.

Я спостерігаю, як вона, ще не встигнувши сісти, наливає собі каву й втомлено тре пальцями перенісся.
До речі, про каву. Чорт, тільки не це. Двері ординаторської відчиняються, і до кімнати заходить Олег, у руці — чашка свіжозвареної кави. Він оглядає всіх присутніх, але його погляд майже відразу зупиняється на Ірині. Я на автоматі роблю ковток із чашки, сподіваючись, що він не буде чіплятися до мене прямо при дівчатах. Бо тоді мене вже точно не залишать у спокої і влаштують черговий допит.

— Доброго ранку, Іро, — як ні в чому не бувало промовляє Савчук, опускаючись за наш стіл.

Я відчуваю, як напруга в повітрі зростає. Ірина підводить голову, її обличчя нічого не виражає, хоча я знаю — всередині в неї все закипає. Вона зустрічається з ним поглядом, і в цю ж мить я краєм ока ловлю Катю.

Вона не дивиться на Олега. Вона дивиться на мене. Її погляд — той, якого я раніше ніколи не помічав.
Ірина теж це бачить. Я навіть відчуваю, як вона завмирає.

Я згадую ті дні, коли ми з Катею були разом, намагаючись не надто офішувати стосунки. Та в замкненому просторі лікарні важко приховати шило у мішку. Тим паче дівчина робила все можливе, щоб натякнути на те, що я зайнятий: ніби випадкові дотики, усмішки,  постійна присутність поруч. І тільки зараз розумію очевидне — Ірина здогадалася, що Катя в мене закохана.
Ірина відводить погляд, а я ковтаю ще ковток кави, не знаючи, як правильно зреагувати.

— Як справи, котику? — щебече Катя, підсаджуючись ближче, ставить перед собою чашку кави й осяює мене широкою усмішкою.

— Катю, — відриваю погляд від телефону, невдоволено дивлячись на неї. — Уже ж казав, не називай мене так.

Вона сміється, ніби не чує зауваження, і грайливо хитає головою.

— Та не бурчи, я ж просто пожартувала. Де ти був? Хотіла побажати тобі доброго ранку і не знайшла.

— Там же, де й ти. У лікарні. — Я роблю ковток кави й відводжу погляд.