Глава 3

Андрій

Я хочу побачити Ірину. Якщо завтра вдасться переконати її випити кави разом, важливо не зіпсувати все. Вона надзвичайно серйозний керівник, для неї робота — це не просто справа, а відповідальність за життя. Вона часто повторює, що зосередженість і зібраність лікаря — це іноді єдина річ, яка відділяє пацієнта від небезпеки. Ірина надто уважна до деталей, щоб пропустити мій змарнілий вигляд. Один необережний жест чи натяк на несерйозність — і я почую відмову. Без жодного шансу щось виправити.

Тому я не бачу сенсу витрачати час на дурниці. Ліпше зосередитися на тому, що для мене справді важливо.

Після довгих роздумів я вирішую повернутися в лікарню. Поки катаюся засніженими дорогами, думаю, що зайти в ординаторську — хороша ідея. Ірина ще має бути там. Працює над документами чи завершує зміну.

Коли виходжу з машини, бачу тепле світло з вікон лікарні, яке пробивається крізь вечірній туман. Піднімаюся по слизьких сходах і заходжу в головний хол, обмінююся кивками з черговим охоронцем.

У ординаторській тихо, але за дверима чути шурхіт паперів і приглушений звук клавіатури. Я заходжу, постукавши в двері.

— Ти ще тут? — питаю, злегка всміхаючись, коли бачу, що Ірина сидить за столом. 

— Так, — відповідає вона, піднімаючи очі. Її голос звучить трохи втомлено, але не холодно. —

Вирішила залишитися попрацювати над звітами.

Я ставлю перед нею ще каву, яку захопив із собою з автомата внизу.

— Тобі потрібно відпочити, — кажу, але вона лише злегка посміхається.

— Відпочинок поки що не для мене, — каже вона, знову опускаючи очі до паперів. — А ти чому тут?

— Просто не захотів іти додому. І подумав, що компанія тобі не завадить, — відповідаю чесно.

У ординаторській панує тиша, лише час від часу її порушує клацання клавіатури. Я сиджу за столом навпроти Іри, переглядаючи історії хвороб, коли двері різко відчиняються, і всередину зазирає Катя.

— Андрію, — вигукує різко, — я тебе всюди шукаю.

— Я випадково тут опинився. Сьогодні у мене немає чергування. Щось сталося? — питаю, намагаючись не зважати на її звичку починати розмову з претензій.

— Ні, нічого особливого, — відповідає вона. — Можна тебе на хвилинку?

Я виходжу в коридор, щільно причинивши за собою двері.

Катя підходить до підвіконня й обпирається об нього, дивлячись прямо на мене. Короткий халат напнувся, відкриваючи стрункі ноги.

— Ми давно не розмовляли, — каже вона. 

— Ми працюємо разом щодня, Катю і багато спілкуємося, — відповідаю рівним тоном, не піднімаючи погляду від паперів.

— Це не те саме, і ти це знаєш, — її голос стає м’якшим, але в ньому все одно відчувається невдоволення. — Андрію, чому ти так зі мною?

— Катю, ми це вже обговорювали, — кажу я спокійно. — Ми розійшлися, бо так було правильно.

— Правильно для кого? — її голос тремтить, але вона тримається, і принаймні за це я їй вдячний. —

Тобі, мабуть, добре. А я…

Я наміриваюся йти геть, щоб припинити цей розмову.

— Катю, це в минулому. Ми обоє це знаємо. Ти — хороша людина, але між нами… я не кохаю тебе.

Вона кілька секунд мовчить, але погляд не відводить.

— Вона? — кинула Катя з несподіваною різкістю. — Це через неї, так? Цю Ірину?

Я ледь помітно зітхаю.

— Не в цьому справа, — кажу, намагаючись уникнути конфлікту.

Катя пирхає, схрестивши руки на грудях.

— Знаєш що, Андрію, колись ти ще пожалкуєш, — каже вона і, не чекаючи відповіді, різко розвертається і швидко йде геть порожнім коридором.

Вона невиправна.

Буркнувши  цю думку собі під ніс, спускаюся сходами, щоб перепочити й викурити сигарету біля службового входу.

На порозі стоїть Артем, наш старший медбрат, і махає мені рукою. Побачивши мене, він швидко закінчує розмову із санітаркою, яка уважно слухає його інструкції.

— Знову перекур? — плюхаюся поруч на лаву.

Артем розслаблено відкидається назад, дістаючи пачку сигарет. 

— А що поробиш, треба якось розслаблятися, — розводить він руками й прикурює. — Останнім часом пацієнти такі вередливі стали. Але ми тримаємося завдяки таким профі, як ти.

— Ого, це що, комплімент? — хмикаю я, теж прикурюючи.

— Не звикай. Ти хоч знаєш, що Катя на тебе досі не рівно дихає? — раптом кидає він, кивнувши у бік автомату з кавою, де стоїть Катя, остервініло тицяючи на кнопки.

— Знаю, — відповідаю коротко, струшуючи сигарету на землю. Викладаю на лаву телефон, щоб не пропустити повідомлення від Ірини. Якщо вона взагалі вирішить зателефонувати чи написати. — Але серйозних стосунків я зараз не шукаю.

— І ти їй про це сказав? — примружується Артем.

— Сказав, — зітхаю. — Артем нормальний мужик, все розуміє. — Але, знаючи Катю, ця розмова ще не закінчилася.

— Савчук, до речі, на ранок загальну нараду збирає, — повідомляє Артем, підводячись із лавки.

— Савчук, як завжди, шукає, де б знайти зайву роботу для всіх, — зі сміхом зауважую я.

— Ну, сам знаєш, у нього завжди є ідеї, як зробити життя цікавішим, — відмахується Артем. —  Гаразд, усе, пішов.

— Іди, — киваю я.

Артем швидко зникає за дверима, а я відкриваю телефон і друкую нове повідомлення для Ірини.
Мою нахабну заяву про наполегливість вона проігнорувала. Що ж, доведеться довести, що я не пожартував.

«Хочу тебе...»

«Завтра пригостити обідом».

«Відмови не прийму.»

Усі три повідомлення майже одразу загоряються прочитаними.

«Завтра в мене планова операція, тому ніяк»

Приходить лаконічна і суха відповідь.
 
 «На добраніч, Андрію.»

Тільки збираюся повернутися в ординаторську і поговорити з Ірою віч-на-віч, як до мене приєднується Вадим Краснов, наш травматолог. Високий, широкоплечий, з брутальною зовнішністю, яка змушує пацієнтів тремтіти, хоча в душі він добряк, яких ще пошукати.