Глава 2

Ірина

Я не виспалася. Після повідомлення Андрія довго не могла заснути. Ледве розплющивши очі, попрямувала на роботу. Через недосип довелося витратити більше часу на макіяж, ніж зазвичай. Хотілося виглядати бездоганно... для нього.

— Доброго ранку, — кажу, заходячи в ординаторську.

— Привіт, Іро, — відгукується Світлана, попиваючи чай із печивом.

— А де всі? — запитую, кинувши погляд на годинник. У цей час дівчата зазвичай збиралися на чай.

— Настя на перев’язці, а Ганна Сергіївна ще не прийшла, — відповідає вона. Потім додає, прицільно дивлячись на мене: — До речі, чому ти запізнилася?

Я не встигаю відповісти, як вона продовжує:

— Тебе Савчук шукає. Термінова операція.

— Зрозуміла. Побігла, — швидко кажу й вибігаю з ординаторської.

На виході натикаюся на Олега Романовича.

— Доброго ранку, — тихо вітаюся, опускаючи очі.

— Доброго, Ірино, — відповідає він із ноткою, яка мене завжди дратувала. — Що в нас сьогодні?

— Резекція жовчного. Чому запізнилася?

— Проспала.

— Хтось заважав спати?

— Просто безсоння, — відповідаю, намагаючись приховати роздратування. Його натяки виглядають недоречно.

— Чутки різні ходять по лікарні, — продовжує він, не відводячи погляду.

— А ти менше слухай плітки. Ми сьогодні працювати будемо?
Олег, як завжди, поводиться як пес на сіні. Місяць тому він чітко дав зрозуміти, що не планує йти з сім’ї, тому краще припинити наше спілкування. Але зараз включає ревнивого. Мені це почигає набридати.

— Звісно, — відповідає він холодно.

— Тоді пішли переодягатися, — кидаю й проходжу повз нього.

Ввечері щойно я заходжу в ординаторську, мене огортає запах ялинових гілок і цитрусових. З-за білої лікарняної ширми чується дзвінкий жіночий сміх і брязкіт чашок. Але ці звуки швидко змінюються тишею та стривоженим шепотом. З-за ширми визирає Настя й полегшено зітхає.

— Фух, ми вже подумали, це Савчук із перевіркою йде. Він сьогодні злий як чорт.

Я лише киваю. Не сумніваюся, що Олег уже зчинив галас після того, як у кафетерії побачив Андрія, який сидів поруч зі мною під час обідньої перерви. І що ж, тепер він має відчути те, що відчувала я. Дивне полегшення й навіть трохи злорадства заповнює мене.

— Завтра п’ятниця! — радісно вигукує Світлана, розставляючи руки для обіймів. — Потім вихідний, тож можна трохи розслабитися.

— Ага, — кажу я, втомлено опускаючись на жорсткий стілець. — Щойно головний прилетить, у всіх друге дихання відкриється. І впаяє вам позачергове нічне.

— А ти не дратуй шефа, — хитає головою Настя й підозріло підводить брову. — Не підводь колектив.

— Як давно ми всі разом збиралися! — несподівано змінює тему Світлана, обіймаючи мене. Її теплий тон і співчутливий погляд змушують відчути, що вона розуміє мене, хоча я знаю — вона ніколи не схвалювала моїх стосунків із Олегом.

— А що це в нас очі блищать, га? Щось сталося? — підхоплює вона з хитрою посмішкою. 
Світлана, як завжди, миттєво зчитує мій настрій. Її здатність бачити все наскрізь іноді дратує, але сьогодні це сприймається як підтримка.

-- У мене? - відчуваючи, як рум'янець знову приливає до щік, бурчу я, посуваючи ближче тарілку з фруктами.

-- А Настя має рацію, ти прям світишся, Іринко. 

Невже це правда? І всього кілька хвилин спілкування з Андрієм під час перерви дають мені такий ефект? Мабуть, якби ми поцілувалися, я б сяяла тут яскравіше за будь-яку новорічну ялинку. Напевно, через те, що на Олега я витратила найкращі роки у своєму житті, а закінчилося це безрезультатно, у мене створюється відчуття втрачених можливостей.

— Ну, зізнавайся. У тебе такий вигляд, ніби тобі щойно зробили пропозицію руки й серця, — знову зауважує Настя. — Олег сказав, що розлучається?

— Дівчата, давайте закриємо цю тему, — прошу я, не в силах витримати цей допит. — Про Олега — ні слова, — додаю різко, залпом випиваючи пів чашки чаю. — Якщо коротко: на даний момент його для мене не існує.

— Якщо хочеш знати мою думку, тобі слід придивитися до Андрія, — каже Настя, схиливши голову набік. — Хлопець ходить, як у воду опущений. Молодий, перспективний. Можеш убити двох зайців. І тобі задоволення, і Олегу помста.

— Не збираюся я нікого вбивати, — бурмочу у відповідь. Уявляю, як Андрій би відреагував, якби почув ці розмови. З глузду з’їхати можна.

— Якби такий красунчик запав на мене, я б точно не губилася, — додає Світлана, підморгуючи. —

Ровесники, знаєш, уже тієї витривалості не мають. А жінки після тридцяти тільки розкривають свою сексуальну енергію. Це я тобі як гінеколог кажу.
Я закочую очі, відчуваючи, як у мене горять щоки.

Олег старше за мене на десять років, і з потенцією у нього все гаразд, але те, що він не надто переймаєтеся тим, щоб подарувати мені насолоду — факт.

І взагалі в мене не надто багатий досвід у цьому плані. Можливо, через це я до тридцяти п'яти років ще не повністю розкрила свою сексуальність.

Сміх та обговорення останніх новин не припиняються. Намагаємося не говорити про гнітючі проблеми. Ми так рідко збираємося разом. У щоденній круговерті зовсім не залишається місця дружньому спілкуванню.

— Ну все, дівчата, — дивлюся на годинник, ледь стримуючи позіхання, — час додому.

— Кому додому, а комусь — на полювання, — каже Настя, дістаючи із шухляди червону помаду. — Я в кардіологію піду оченятами стріляти.

 Вона свого не упустить, усе можливе від життя візьме. А я так не можу.

Дібравшись додому готую собі теплу ванну. Після водних процедур з ароматними маслами і піною загортаюся у величезну ковдру на ліжку і дістаю телефон.

«Не можу перестати думати про тебе, Іриш», - коротке, але багатозначне повідомлення від Андрія змушує серце затремтіти до болю в грудній клітці. Як же приємна його увага. Але я ще не вирішила, що мені з ним робити і чи хочу я піддатися на його залицяння...