Глава 1

Ірина

— Привіт, дівчата, — заходжу до Настиного кабінету у понеділок. — Ну як вихідні?

— Чудово, — в один голос відповідають подруги.

— Як чергування з Копиловим пройшло? — запитує мене Світлана.

— Ніяк. У нього тиск піднявся, довелося справлятися самій.

— То ти чергувала одна? — шоковано уточнює Настя.

— Краще б одна, — зітхаю.

— Говори, — з натиском скомандувала Світлана.

— Я зателефонувала Савчуку, але він не зміг приїхати. У підсумку Олег відправив до мене...

— Черненка? — вгадує Світлана.

— Саме так, — знову зітхаю я. — Чесно, дівчата, краще б я сама відчергувала.

— Андрій та Ірина цілу добу разом, — посміхається Світлана. — Не вірю, що тобі нічого розповісти.

— Нічого розповідати. Нічого не було і не буде.

— Не зарікайся, — хором говорять вони.

— Ви збожеволіли, — дивлюся на них по черзі. — Він же хлопчик! Щойно зі студентської лави.

— Але ж він приваблює тебе, — наполягає Світлана.

— Не більше, ніж будь-який інший чоловік, — чесно відповідаю. — Андрій узагалі всім подобається. Молодий, спортивний, із кубиками преса й чарівною посмішкою.

— Він сохне за тобою.

— Це юнацькі фантазії. З часом пройде, і він переключиться на якусь ровесницю — молоду, струнку, підтягнуту… і, можливо, навіть незайману.

— А ти не молода, не струнка, не підтягнута? — перераховує Світлана.

— І не незаймана, — додає Настя.

— Саме так, — погоджуюся.

— У тебе комплекси, ти це розумієш? — рішуче видає Світлана, свердлячи мене поглядом. — Насть, тут потрібна консультація. Їй терміново треба вправляти мізки. — І знову до мене: — Тобі тридцять п’ять, а не шістдесят! Ти молода, струнка жінка. Виглядаєш на двадцять три, максимум на двадцять п’ять. 

— Це безглузда розмова. Я не хочу зламати йому життя.

— І собі теж, — тихо додає Настя, наче справжній психотерапевт. А я ж ніби не записувалася до неї на прийом.

— Ти боїшся прив’язатися до нього, бо очікуєш зради, — продовжує вона. — Ти не хочеш стати для нього просто етапом у житті, сходинкою до чогось більшого.

— Так, боюся. І це природно, — відверто зізнаюся. — Він занадто молодий. Я для нього — щось екзотичне. Доросла тітка серед малоліток. Я не вірю в його кохання. Це просто захопленість, підживлена моєю відмовою. Просто азарт. Не більше. А я не в тому віці, щоб грати в ці ігри.

— Тобі видніше, — зрештою каже Настя, але в її голосі чути нотку сумніву.

— На цьому все, — підсумовую я. — І давайте закриємо цю тему.

Мені не подобається, що всі навколо вже придумали для нас із Черненком ідеальні стосунки. Казок не існує, і я прекрасно розумію це через свій вік і життєвий досвід. Ні, в кохання я вірю. Але не з хлопчиком, який практично годиться в сини. Тринадцять років різниці - це прірва, це інше покоління.

У лікарні день видався важким. Пацієнти змінювали одне одного, як у калейдоскопі. Черговий інтерн запізнився на перев’язку, хтось із пацієнтів скаржився на недогляд, а зранку Олег лише сухо кивнув, проходячи повз, немов і не помічав мене.

Я зняла халат, повільно зібрала волосся у хвіст і подивилася на своє відображення в дзеркалі в кімнаті для персоналу. Втомлене обличчя, блідий колір шкіри — точно не "двадцять три", як любить стверджувати Світлана. Останній раз, коли я виглядала так, був, здається, під час випускних іспитів в університеті.

«Ну і нехай», — подумала я, натягуючи пальто.

Крокуючи лікарняним коридором до виходу, я відчула, як з кожним кроком навколо стає тихіше. За вікнами вже сутеніло, а на вулиці панував холодний зимовий вітер. Я зітхнула, діставши з кишені рукавички, і раптом згадала, що вдома закінчився хліб. 

«Що ж, доведеться зайти до магазину», — пробурмотіла я собі під ніс, загортаючи шарф щільніше.
На вулиці вже виблискували вогні. Люди поспішали у своїх справах, а я повільно рушила в бік найближчого супермаркету.

— Іро, допомогти? — чую за спиною, коли наповнюю вже другий пакет із продуктами.

— Для тебе я Ірина Миколаївна, — крізь зуби відповідаю нахабному хлопчику під пильним поглядом касирки.

— Для мене ти Іринка, — абсолютно не соромлячись людей, що стоять поруч, відказує він і легко бере з моїх рук важкі пакети.

Жінка на касі кидає на мене погляд, повний презирства. Якби могла, вона б проколола мене очима наскрізь. Ось ще одна причина, через яку я відмовляюся навіть думати про залицяння Черненка, — громадська думка.

А йому, здається, байдуже. Він зухвало дивиться просто в очі касирці, а потім підморгує мені. У відповідь я нагороджую його палючим поглядом, який, втім, зовсім не справляє на нього враження.
Я зупиняюся біля виходу, тримаючи в руках дублянку. Андрій терпляче чекає, даючи мені час одягнутися.

— Де твоя машина? — запитує він, щойно ми виходимо на вулицю.

— Удома на стоянці, — відповідаю коротко, одразу простягаючи руки до пакетів.

— Ти на таксі? — уточнює він, все ще тримаючи покупки.

— Автобусом, Черненко, — кидаю я, намагаючись забрати пакети, але він не дозволяє.

Андрій дивиться на мене, трохи нахиливши голову, і я відчуваю, як його погляд пробігається по мені з ніг до голови. Я на підборах, без шапки, взимку, та ще й з двома важкими пакетами. Мені навіть не потрібно чути його думки — усе написано на обличчі.

— Черненко, віддай пакети, — наполягаю.

— Тобі так подобається моє прізвище? — усміхається він, відверто насолоджуючись ситуацією. —

Хочеш таке саме? Легко влаштувати. Варто тільки сказати «так» у РАЦСі, і все — ти володарка цього чудового прізвища.

— Дуже смішно, припини свої жарти, — відповідаю різко й стріляю в нього поглядом. 

Він не відводить очей, а потім тихо каже:

— А я й не сміюся.

Моя рука на секунду зависає в повітрі, і я встигаю помітити, як усмішка на його обличчі стає серйознішою. Але я швидко хапаю один із пакетів і вперто йду вперед, змушуючи його рушити за мною.