4. Суперполіс №3

Помер? Ні, просто сплю на ворсистій доріжці в коридорі літаючого крейсера, але це вже новий епізод, і відчуття м‘якого килима поступово замінилось на тверду поверхню. Крізь сон думка про алгоритм автоматичних гармат, скільки у них рівнів захисту? Якщо я пропустив хоч один – мені не вдасться втекти, та й справа буде зіпсована. Тоді вершителів[1] не дістане моя помста, все закінчиться швидко і без надії, – геть сумніви, все буде як задумано. Перед очами застигли пожовклі фото щасливих людей старого світу, можливо це лише моя ілюзія, та в них не було віртуальної візії, а модулі глибокого включення в інфосферу не тиснули ночами мозок, і можна було не приймати снодійне і знеболювальне вечорами, і не змивати провідникові гелі робочих екзоскелетів після роботи. Я знайшов їх під час перевірки систем старого міста в західному секторі промзони, деструктор порушує молекулярні зв‘язки дерева, паперу і не залишає після себе книжок і документів, а це було в підвалі у масивній металевій коробці, яка дивним чином екранувала робочу частоту, і тому в ній все вціліло. Пізніше повз неї кібери прокладали один з радіальних мережевих колекторів суперполісу, і виявили підвальне приміщення зруйнованого будинку, яке належало перевіряти мені. Коробку я відкрив лише тоді, коли зняв робоче обладнання з камерами кіберогляду і повернувся додому, в свою маленьку приховану лабораторію. Чуже давнє життя, ще в тому, примітивному але, мабуть, і вільнішому світі. Можливо ці люди загинули, а може були підключені до інфосфери і вирішили забути про своє минуле, викинули його з пам‘яті, як багато хто зробив, замінюючи свої спогади сурогатом з пропаганди нового суспільства та підправлених документів предків. А може вони пішли в пустелю, і їх нащадки тепер живуть варварським побутом, ховаючись від дроідів-розвідників у норах та печерах…

Я пам‘ятаю, як мене підключали. У батьків не було виходу, з дітьми не відпускали за периметр, а вони не хотіли вживляти в себе модулі, хоча більшість населення вже в другому поколінні доповнювала себе  кібер-розширеннями. Залишились на чорних роботах, жили на буферній зоні в 98 бараку. Всі сімейні цінності здали на склад, який потім згорів, я точно знаю, що невипадково, – система планово стирала пам‘ять про минуле. Потім нас, дітей, переселили в інтернат, а дорослі поїхали у відрядження, назавжди. Бараки буферної зони знесли, на їх місці постала комплексна фабрика промзони, що працює без людей, а стіну третього суперполісу тепер видно лише здалеку, спостережні щогли стирчать тонкими рисками, хто не бачив їх зблизька – не здогадається, для чого вони.

Це було не боляче, – спочатку анестезія, потім міцний дитячий сон, потім рік життя з якимись накладками на голові, тривалі підключення до вірсвіту, ігри, ігри, до запаморочення. Реальність стала нецікава, ми жили в ігровому світі. Втім, нас хвалили за успішну гру, навіть давали медалі за знищення ворога. Ми тоді не знали, що в тій грі ми винищували живих людей, керуючи дронами та механоідами… це тепер мені страшно – ми полювали лісами і полями на своїх вигнаних батьків. Мурашки по шкірі від цих спогадів, і от тепер я виплекав свій план. Я зруйную солодкий рай повелителів світу, позаду багато років праці слухняним інспектором систем безпеки, але в глибині душі я чекав миті й місця для нищівного удару. Вершителі не здатні того навчитися, вони звикли жити в розкоші та насолоді, кропітке навчання не для них. А дроідів та кіберів теж треба комусь контролювати, ось і тримають сотню таких як я – на всі руки майстрів, знавців інженерії, програмерів та системників. Вони не хотіли ділитися владою, не хотіли ніяких змін, – і знищили майже все населення планети, людей, які воліли розвитку, повільними отрутами та війнами, щоб не заважали панувати. Звісно, нас, небагатьох людей обслуги системи безпеки, цькували один на одного, тримали в самотності й під постійним контролем, щоб ми не могли об‘єднатися чи обмінятися знаннями.

Та це їм не допоможе, ми все одно спілкуємось по таємній зашифрованій мережі. Я давно знаю все про системи захисту Федера і Йона, а вони ізолюють наскрізних контролерів систем, цим займається старенький Джума. Сьогодні всі рівні контролю суперполісу №3 повернуться проти вершителів, дроїди почнуть на них полювати як на злочинців, техніка перестане виконувати команди. Їм доведеться тікати під прикриттям особистих кібер-бодігардів, за периметр, у дикі землі. А там… живе дуже багато публіки, мотивованої рвати зубами своїх гнобителів і убивць… Можливо, звільнені люди подужають створити краще суспільство, а може й ні, але все одно те що є, це безумство і повільне тління цивілізації потрібно припиняти одним ударом. Система управління суспільством не буде знищена, а лише спинені її вкрай авторитарні алгоритми, освічене населення буде задіяне в управлінні і, мабуть таки, матиме шанс щось змінити, або знову поверне все як було. Цього я не можу виключати, бо це людська природа. І тоді краще стати втікачем, ось тільки не вирішив чи стерти себе із системи але залишитись в суперполісі, чи втікти звідси назавжди.

Тьмяне освітлення щитової, потоки проводів оплітають стіни, індикатори в шафах заспокійливо світять слабкими маячками. Геть думки і сумніви, настала та омріяна мить зробити свою справу. Мікросхеми… до проводів, роз‘єми відкриті, підключаю до них блок перехоплення управління… індикація в нормі, програма запущена і таблиця даних показує по черзі радісні зелені смужки захоплених контурів безпеки та зон впливу інфосфери… радісне лоскотання в животі, але спокійно, спокійно…

Ще кілька маніпуляцій і ось вулична турель в полі зору повільно розвернулася в бік потоку авто.

Десь вибухнуло

Доведеться залишатися в цій будці, емулятором управління відвести від себе сканери на фейкову ціль, але куди? На карті нема нічого непомітного, житло, житло, магазин, лікарня, котеджі – направляти туди сили безпеки не хочеться. Ось помітний великий будинок, це вілла якогось чиновника, хай сюди приходять, хвилин десять в мене буде. Шум кварталу наче змінився, розмірений звук вулиць перетворився на відгомін якогось шоу, в якому переплелось гуркотіння і сигнали транспорту з відривчастими командами з мегафонів. Зрозуміло, транспортні алгоритми тепер змінили пріоритети, і машини адміністрації та поліції втратили перевагу. Тепер вони пробираються через потік з криком в мегафони та з постійними сигналами, дивуючись такому збою в роботі системи. Автопілот вам тепер не помічник, – подумав я, із задоволенням уявляючи розгубленість і страх екіпажів урядових авто, бронемашин і літаючих катерів. Екран робочого планшета раптом зблід, побілів, зображення зникло на мить, і повільно знову проявилось. Думки кинулись врозтіч, крім одної – десь вибух, де? Кілька секунд пошуку і ось він, епіцентр, цілий квартал знесено разом з віллою, на якій емулятор імітував втручання в систему безпеки. Змішаний сплеск почуттів відбирає коштовну секунду, там загинуло багато людей, але швидко і безболісно, можливо миттєво, співчуття поєднується із констатацією. Вони миттєво вийшли з цієї гри. Отже, десяти хвилин в мене немає, миттю переводжу емуляцію за кілька кварталів, знову вибір куди, якщо вони пускають туди заряд, ні, тільки не школа, і не житло, не станція, не…. Стривайте, а як щодо фабрики в буферній зоні? Там людей майже немає, а заодно і виробництво призупиним, – що там клепають, здається сервісні автомати – це так називаються поліцейські дроїди та розвідзонди. Це те що треба. Отак, поближче до стіни, де тут можна сховатися? Курсор застиг на невеликому бункері інженерної мережі, отут, поближче до межі міста і стіни, нашпигованої охоронною електронікою та роботизованим озброєнням. Через тридцять секунд прилетіло, мабуть дрони-розвідники вже метушаться над містом і сканують кожний будинок, даремно. Поки я в залізній будці, мене не помітять, бо цей іржавий метал все ще здатен проводити сигнал і створювати навколо себе поля заданих параметрів, а я про це подбав.