1. Давній світ

Неймовірно, але починаю звикати до переобладнаних вантажних човників. Цей взагалі перероблений з кіберпілотника, на верхню палубу втулили все одразу: і ручне управління і пасажирський салон з десятком подвійних крісел, і навіть шафу для дрібного багажу, а каюти взагалі не передбачені. Зате, можна з пасажирського крісла спостерігати, як біодроіди справляються з пілотуванням, хоча що там справлятися, – кіберпілот нікуди не дівся, сам все робить, навіть каву подає якимось напрочуд химерним механоідом. Єдине що виправдовує присутність тут живих пілотів – вихід за межі цивільних протоколів, коли треба залетіти в яку-небудь гидку діру, куди пристойна публіка зазвичай не їздить, і такі маршрути в принципі дозволені лише спецтранспорту. Тоді пілоти вимкнуть корабельні мізки і самі вхопляться за ричаги та штурвали, щоб дублювати ментальне управління. Цікаво було б подивитися на що вони здатні. Судячи з невеликого розміру їх голів та спрощеної форми черепів, ці пілоти були з околиць Галактики, вирощені в одній з імперій для транспортних функцій. Там біодроіди довго не живуть, тож функціонал їм напевно дали обмежений, лише для робочих задач на локації Сонячної системи, навряд чи вони з неї вилітають на своєму кориті. А тут, напевно, якийсь інтерес одної з корпорацій, або щось іще, але про те я не буду й думати, щоб не помітили надмірну обізнаність. Старт непомітний, вікон тут немає, лише на моніторах операторських пультів якусь мить було видно в кількох ракурсах з камер, як порт Фараут[1] стрибнув у далечінь і зник серед міріадів зірок. Вимкнулось світло.

Реальність почала зміщуватись, відсутність звуків заколисувала, наганяла сон. Після керованих експериментів з іншими реальностями наче змістився якийсь ключовий елемент ментального тіла, і тепер переходи в інші світи відбувалися спонтанно, чи не цього хотів досягти Небесний, занурюючи мене в ту цивілізацію? – подумалось в засинаючій свідомості. Але тепер це звично. Тьмяний салон човника зник у тумані, з якого раптом проступив земний пейзаж.

 Повітря було насичено густим запахом пожеж. Орнад, князь племені антеїв, хранителів західної межі народів Тар, з висоти фортечного валу вдивлявся в похилі сизі стовпи диму на південно-західному горизонті. Після того, як пекельний вогонь з неба перетворив прибережний форт на випалену пустелю, навколишні ліси не згасають вже кілька тижнів, дим забруднив небо, а Сонце й без того вже давно було бліде й холодне.

Ворог завжди був близько, та вали і рови надійно захищали міста Ойкумени, кожні десять багнетів оборонців стримували сотні варварів. Так могло бути вічно, якби темні боги не повстали проти світлих, скориставшись відсутністю Перуна. Для простих людей він – бог, але давно колись високий посланець неба дав йому зрозуміти, що то величезне творіння нелюдських рук і розуму, прадавня літаюча фортеця, яка оберігає увесь цей світ від ворогів. Тепер, поки його тут немає, темні боги з далеких зірок поспішили сюди, ласі до легкої здобичі. Їх летючі сталеві демони здатні спалити все, що є в цьому світі, а затим приходять варвари, які раніше жили примітивним життям у лісах, і тепер прагнуть оселитися на цих землях. Самі вони ніколи цього не змогли б досягти, якби не темні боги та їх демони, які почали знищувати фортеці на кордонах і з висоти сіяли свої чорні зерна пітьми, які були прокляттям пекла. Вони падали з неба й спопеляли все на землі, і здавалось, немає порятунку. І тоді посланці світлих богів принесли їм зброю богів – Око Сонця, яке здалеку розвіювало чорні зерна пітьми своєю незбагненною силою, і обладунки для його охоронців.

Вони змогли б втримати країну і без допомоги Вищих. Але боги пітьми поклали собі на меті захопити увесь цей світ і пустили перед ордами варварів летюче зло, демонів, які спалювали все людське променями вогню і скидали на фортеці та міста пекельні зерна зла, що вмить проростали велетенськими вогняними бурями, і після них все, що є на землі, ставало попелом і мертвою пустелею. Захисники тисячами гинули в тому вогні та повертались в материнський світ чистими душами, не забруднені тліном страху. І ось восени, після збору мізерного врожаю, він отримав волю богів, які наказали йому залишити свої міста і землі та йти до входу в світ підземний. Забрати увесь свій нарід, щоб уберегти його від знищення, привести до порталу перед святом Великодня, а далі боги подбають про них. Тепер людей його племені тут зосталось занадто мало і немає жодної причини залишатись на цій землі, яка забруднена злом і ще довго нестиме його тягар.

Він повідомив усім поселенням, що ця весна остання, і вони вже мають бути готові до переселення. А доки люди будуть відходити вглиб краю і проходити браму підземного світу, варта фортів буде боронити межу. Ворог не пройде їх вали, бо небесна зброя розташована в потрібних місцях, й готова знищити все летюче зло. Як і було наказано небесними посланцями, кожне Око Сонця поставлене в свою маленьку зіркову фортецю, пильно охороняється найкращими воїнами антеїв і спатиме поки в небі немає ворога. А коли вони прилетять, кожне Око прокинеться, і своїм променистим поглядом спопелятиме все, що літає. Добре навчені воїни охоронятимуть їх від варварів, доки вони робитимуть свою справу. Так могло бути ще багато років, попри все, адже війська Ойкумени Тар добре бились і могли стримували ворожу навалу ще довго, але воля богів безсумнівна, вони хочуть зберегти своїх людей, бо в них тече їхня кров, і забрати їх до іншого світу. І він, разом з князями інших племен, виконає їх волю.

Орнад сів на свого коня, – треба ще раз об‘їхати укріплення, ця давня звичка не відпускала, ще раз привітати бійців, перевірити, чи запасли їжі на тиждень, бо підвозу вже не буде.

Ці бастіони давні, гладенькі кам‘яні ескарпи вже заросли понизу травами й кущами, наче луг потроху забирає своє, але то не важить для нової зброї, яку й дерева не спиняють. Він їхав уздовж валів, придивляючись до знайомих місць.