12

— Ні. Я не боюся тебе. І не граюся, — я намагалась говорити та одночасно впоратися зі своїм хвилюванням, — просто…все це дуже складно.

— Я вірю тобі, — він кивнув, — складно, коли тебе намагаються обдурити. Я ж тоді…я ж…— Артур наче не міг підібрати правильні слова, — подумав, що ти дійсно відповідаєш мені взаємністю.

— Взаємністю? — я спитала це без будь-якого підтексту, просто справді хотіла це зрозуміти. Якщо він говорить про взаємність, отже, тоді щось відчуває до мене? Чи може це все ж таки лише фізичний потяг, як я вже думала про це. Хай би це було так. Бо від іншого у мене розірветься серце.

— Скажи, ти знущаєшся? Прикидаєшся? Невже ти нічого не розумієш… Досі не зрозуміла?

— Артуре, — я набралась сміливості та підійшла ближче до чоловіка. На щастя, він не почав втікати, — скажи зараз мені правду. Ти… У тебе є якісь почуття до мене? Так, я питаю тебе прямо, бо хочу це почути.

— Так, — через якийсь час відповів Артур і відвів погляд, ніби йому було соромно, — думав збожеволію, коли побачив, як той тип чіплявся до тебе. Але сьогодні ти дала мені все зрозуміти, Кіро. Що це лише моя проблема. І тебе не стосується.

— Це не так, це… проблема теж моя. Просто це вийшло так неочікувано. Ще й Оля. Це все так спантеличило мене…

— Кіро, ти зараз просто вигадуєш. І намагаєшся виправдатись.

— Я…я не хотіла тебе образити, це… Боже, це так складно, — я спробувала торкнутися його, але чоловік відступив, даючи зрозуміти, що не варто цього робити.

— Розумію. Як я вже сказав, це лише моє. Ти запитала, я відповів. Вибач, але я поїду. У тебе ще будуть справи тут. Будь обережна, — він кинув на мене сумний погляд і пішов в темряву, мабуть, до свого авто.

І ця наша розмова застрягла в моїй голові на весь вечір. Я робила кадри просто автоматично, бо всі мої думки були зайняті лиш Артуром та тим його останнім поглядом, від якого пробуджувались мурахи на спині. Він зізнався мені в почуттях. Сказав це прямо і точно. Але я не можу їх прийняти… Ні, це занадто егоїстично. Він — ворог, вбивця, що залишив мене без сімʼї. Але чорт забирай, чому я цього не відчуваю!? Чому я не бачу в ньому загрози, не бачу того, хто тоді так безжалісно вистрелив у беззбройного чоловіка. В мого тата. Артуре, хто ти такий? Які маски ти одягаєш, щоб могти так сильно заплутати мене. Як можеш так яскраво приховувати своє справжнє нутро? Ще й бути настільки добрим, що змушувати відчувати до тебе те, що не можна. 
Повернувшись додому, я була просто у відчаї. Зупинилась перед дзеркалом та знову шукала риси свого тата. І вони є, завжди були, ми ж так схожі. Та все-одно я не точна копія, я окрема особистість. Може й тому Артур не впізнає мене, не розуміє, на кого я схожа. Хоча я постійно говорю про це. Але минуло вже десять років. Батька він бачив зблизька лише декілька хвилин. З чого я взяла, що Артур може памʼятати його обличчя, відповідно, впізнати мене. Сама собі вигадала цю маячню, щоб полегшити свою роботу. Але як можна зрозуміти, все це неправда. 
Я лягла в ліжко і довго дивилась в порожню білу стелю. А перед очима знову той сумний погляд… Ті відчуття, коли він так сильно обіймав мене за талію. Ніжний аромат парфуму, що насправді здивував мене. Що там не щось оце табачно-шкіряно-сандалове. А такий ніжний ненавʼязливий аромат. Мабуть, щоб замилювати пильність. Він хотів поцілувати мене. Мій розум знає і каже, як це жахливо. Але все тіло і всі почуття просто кричать, як вони цього хотіли, що він був так близько і я навіть відчувала його губи на своїх. 
Я прикрила очі руками. Ні, це неможливо. Неправильно. Все мало бути не так. Але, здається, я теж закохалась в нього. Кохання до найбільшого ворога. В кінці-кінців я не зможу довго це приховувати. Так, я мала зблизитись з Артуром і це не викликатиме підозр. Але той хитрий Тарас зможе винюхати що завгодно. І якщо він дізнається, а потім ще й дідусь… То він просто вбʼє мене, я просто впевнена. Бо я наче зраджу його. В цьому хаосі думок я заснула. І аж вранці прокинулась від дзвінка.

— Алло.

— П-привіт, — дзвонила Олена і здається, вона плакала.

— Що сталося? — я остаточно прокинулась, — ти чуєш мене?

— Так. Я… Я на роботі. Знову помилилась, знову зробила не те… Я останнім часом дуже розсіяна. І Артур Ігорович знову відчитав мене. Цього разу дуже жорстоко. І ці дурнуваті гормони змусили мене розплакатися. Я ніяк не можу зупинитися. Ще й сьогодні немає того, від кого я вагітна. Я б вже була готова кинутись в його обійми…

— Ні! Навіть…навіть не думай про таке, ти чуєш? Надішли мені адресу вашого офісу. Я зараз приїду.

Їхній офіс був не дуже далеко від моєї квартири, тому на дорогу я витратила близько двадцяти хвилин. Швидко зайшла всередину і мене перестріла адміністраторка.

— Вітаю. Ви на зустріч? По запису?

— Так. Я до Артура Ігоровича, — я нетерпряче постукала пальцями по стійці.

— Вибачте, але він сьогодні не приймає…

— Мене прийме, — я кинула на неї короткий погляд та пройшла до ліфта. Дівчина ще щось говорила мені, але я не чула. Олена сказала підійматись на пʼятий поверх. І коли я там опинилась, то вона відразу ж зустріла мене.

— Я вже мільйон разів пошкодувала, що розповіла тобі, — обличчя Олени було червоним від сліз, — тільки без скандалу, будь ласка. Інакше він точно вижене мене. 

— Де він? — я нервово сіпнула головою і Олена вказала на одні з дверей. 

Такої рішучості у мене мабуть ніколи не було. Я різко відчинила двері та голосно зачинила їх за собою. Артур сидів за столом та переглядав якісь папери. Але потім підняв вражений погляд на мене, але нічого не говорив.

— Оце так, — я розвела руками, — отже вчора ми з тобою…трохи непорозумілися, а сьогодні ти зриваєшся на Олені? Знову?

— Заспокійся, — спокійно, але твердо відповів Артур.

— Ні, я не можу, — я підійшла ближче, — чому ти так відносишся до неї? Що бідолашна дівчина зробила? Може якось відмовила тобі і ти тепер злишся?

— Що вона меле, — він закотив очі і я бачила, що намагається тримати себе в руках, — ось…