2

— Непогано влаштувались, — Тарас ходив по моєму номеру туди-сюди, поки я намагалась хоч якось прокинутись. І для чого було дідусю присилати його в таку ранню годину. В кутку стояла валіза з моїми речами. І я вже готова була проклинати той день, коли вирішила погодитись на все це.

— Міг і не приїжджати. А просто надіслати речі. На таксі, — я широко позіхнула і знову заплющила очі.

— Северин Богданович найняв мене захищати та допомагати вам. Я не можу не слухати його.

— Але ж ти мій особистий охоронець. МІЙ! — я зробила дуже великий акцент на цьому слові, — то в чому справа?

— Я буду тут доти, доки ви не закінчите своє завдання, — Тарас проігнорував все, що я сказала.

— Йди геть! — я гепнула долонею по столу і чоловік на найменшу мить здригнувся. Можливо думав, що це буде непомітно. Але від мене дрібниць таких не приховати.

— Так. Мій номер недалеко від вашого. То ж я поряд.

— У мене сьогодні справи, — я підхопилась та вчепила його за руку вище ліктя і зі всієї сили виштовхувала з номера. Він піддавався, тому вже за хвилину я знову була насамоті. 
Я не знала, о котрій годині починатиметься та конференція, на яку я тепер повинна піти, бо Олена мені ще не телефонувала. Але не думаю, що такі заходи починаються пізно. То ж приїзд Тараса все-таки був не дарма і я зможу якнайкраще підготуватися. Тим більше, раніше ніколи не доводилось бути фотографом на бізнес-конференціях. Я відкрила свою валізу і скривилась. Здається, збирав її дідусь. Бо тут були лише сукні, спідниці та блузи, навіть один з брючних костюмів. Підбори. Дечого в мене не було, отже він це купив. Жодної пари джинсів, жодної простої футболки чи кросівок. Я зі злістю штовхнула валізу ногою і вилаялась. Таке враження, що дідусь не планує жорстоку помсту, а просто хоче підкласти мене під нашого ворога і щоб я задовільняла його потреби. Бо інакше я не можу ніяк пояснити цей набір ескортниці. Я нервово відбиваю ритм долонею по нозі, поки мій спокій не розриває дзвінок телефону. Я була впевнена, що дзвонить любий дідусь, тому навіть не дивлячись, підняла слухавку і мало не гарчала.

— Алло!

— Ем…я…вибачте, мабуть помилилась…— на іншому боці чувся стурбований та зніяковілий жіночий голос.

— Це…ні-ні, Олено, перепрошую. Це Кіра. Просто… з самого ранку зіпсували мені настрій.

— Розумію, — задумано відповіла дівчина.

— То ви телефонуєте щодо конференції? — я вирішила порушити дурне мовчання.

— Так. Так… Вона буде за годину внизу. Але варто прийти приблизно на десять хвилин швидше. Такий розпорядок нашого керівника. Щоб все було ідеально, — я хоч і не бачила її, та була впевнена, дівчина закотила очі.

— Добре, я зрозуміла. Побачимось.

Я вимкнула телефон і знову повернула голову до своєї валізи. Виходу в мене нема, то ж доведеться обирати щось з цього неймовірного жаху. Врешті я зупинилась на довгій спідниці та шовковій блузі. Це поєднання виглядало найменш вульгарно. Потім декілька разів перевірила фотоапарат та всі додаткові речі. До виходу залишилось ще пів години, тому я все-таки вирішила замовити поїсти в номер. Хто зна чи на конфернції будуть годувати простого фотографа. 
Виходячи з номера, я натикнулась на Тараса, що вирішив теж кудись піти. Хоча я не вірю в дурні випадковості, якщо це якось повʼязано з моїм дідусем.

— Кудись зібрались? — він кинув на мене оцінюючий погляд.

— Я не можу просто так сидіти і нічого не робити. Тому йду працювати.

— Для чого? — він нахмурив брови, — у вас тут єдина місія і ви прекрасно знаєте яка. Будь-яка інша робота може збити з фокусу…

— Закрий свого рота, Тарасе, — я вказала на нього пальцем і голосно засичала, — помовч і послухай. Ти ніхто, щоб вказувати мені. Твоє діло просто охороняти. Вмерти замість мене. Тому не сунь свого носа куди не треба. Я не дитина, щоб бігати за мною по пʼятах і нагадувати про те, що я маю робити. Мені чудово відомо для чого я тут. А тебе це ніяк не обходить.

— Ви ж розумієте…— чоловік трохи розгубився, — я ж змушений це розповісти вашому ді…

— Можеш передати слово в слово. Навіть прикрасити від себе. Начхати!

Я не бажала більше слухати цього мерзенного охоронця, тому просто швидко пішла геть навіть не дивлячись в його бік. Через цю тупу розмову я втратила трохи часу, ліфт чомусь вперто не хотів їхати на мій поверх і я розумію, що ті резервні десять хвилин вже давно закінчились. Отже ще трохи і я запізнюся. Нарешті кабіна ліфта зупинилась на першому поверсі і я швидко пішла в бік ресторану. Дурнувата слизька плитка і мої не менш ідіотські підбори змушували мене йти повільніше, щоб просто не впасти. І на це я теж витратила трохи часу. Біля входу до ресторану туди-сюди ходила Олена. Вона дивилась в одну точку перед собою і в руках стискала, здається, серветку.

— Привіт, — я помахала їй, — все гаразд?

— Ох, Кіро, — дівчина підбігла до мене з переляканими очима, — ви тут. Боже. Я думала, що ви надурили мене.

— Ні-ні, з чого б це, — я нахмурилась, — щось сталося?

— Ви трішки запізнились. Ні, закордонних гостей ще немає. Але ті десять хвилин…

— Не турбуйтеся, — я мʼяко посміхнулась дівчині, — вас сьогодні ніхто не образить. Не при мені.

— Олено! — позаду дівчини почувся лютий голос, від якого хотілося скривитися. Мені. А от Олена мало не зблідла. — Ви самі не взмозі впоратись з тим, про що я прошу вас. Так і ваш фотограф вирішив робити те ж саме. Не дивно, що ви обрали саме такого професіонала!

— В-вибачте, Артуре Ігоровичу, — Олена повернула голову і відійшла вбік і я мало рота не відкрила від здивування.

— Оце так!

— Невже…— він на мить розгубився, а потім поправив краватку, — яка зустріч.

— Ви знайомі? — вражено спитала Олена.

— Не зовсім, — я коротко відповіла і зауважила, як пильно Артур роздивляється мене. Здається, дідусь знає, що подобається чоловікам. І мене це дуже дратує.

— Разом їхали в потязі. Поряд, — чоловік намагався виглядати дружнім.

— Яке співпадіння, — Олена наче трохи розслабилась.