Розділ 26. Міланська пастка

Ультиматум, висунутий Марку у вогкому внутрішньому дворику вілли Реале, провів між ними чітку, практично відчутну фізично лінію розмежування. І Марк — уперше на пам'яті Аліни — відступив. Протягом наступних сорока восьми годин юристи Vanguard відкликали спонсорський пакет, а логотипи холдингу зникли зі світлових панелей та афіш Galleria d'Arte Moderna. Повідомлення від нього припинилися повністю. Вона виборола свою абсолютну незалежність.

Але разом із цією незалежністю на плечі Аліни впав увесь тягар реальності, позбавленої чиєїсь фінансової парасольки.

До відкриття виставки «Тіні та Світло» залишалося всього одинадцять днів. Зали галереї вже були підготовлені: спеціально налаштоване софітне освітлення м'яко вихоплювало з темряви порожні білосніжні стенди, а на підлозі з цінних порід дерева розклали схеми розміщення експонатів. Проте самі експонати — понад два десятки її найкращих полотен, а також унікальні архівні графічні роботи київських конструктивістів тридцятих років, які мали скласти історичний фундамент виставки, — досі не прибули.

Аліна сиділа у своєму тимчасовому кабінеті в реставраційній майстерні галереї. На скляному столі розповзалися плями від охололого  еспресо, а перед нею лежав розкритий ноутбук із десятком відкритих вкладок митних декларацій та експедиторських накладних.

Двері кабінету різко зачинилися, і всередину майже забіг Паоло Моретті. Його зазвичай бездоганний шовковий шарф був зсунутий набік, а в очах палала справжня паніка.

— Аліно, це катастрофа! — вигукнув він, нервово знімаючи окуляри в роговій оправі. — Вандеборн робить усе, щоб нас знищити. Вони не просто створюють нам проблеми, вони перекривають нам кисень!

Аліна повільно закрила ноутбук і випросталася.

— Що сталося, Паоло? Вантаж із Києва мав пройти митний термінал під Вероною ще вчора ввечері.

— І він його не пройшов! — Моретті з розмаху опустив долоню на стіл. — Митна служба Ломбардії заблокувала фури. Вони заявляють про раптову посилену перевірку культурних цінностей, що ввозяться з-поза меж Євросоюзу. Вимагають додаткові міжнародні сертифікати автентичності, страхові гарантії першого класу та підтвердження походження кожної графічної роботи!

Аліна зсунула брови:

— Але ж усі документи були завірені Міністерством культури України! У нас є всі необхідні ліцензії!

— Це не має значення для бюрократів, коли за ними стоїть Vandeborn Media Group, — гірко мовив куратор, опускаючись у крісло навпроти. — Жан-П'єр Вандеборн роками вважав Galleria d'Arte Moderna своєю особистою парафією. Він планував запустити тут проєкт свого французького протекта. Коли наша опікунська рада віддала перевагу твоїй виставці, він сприйняв це як особисту образу. А коли ти відмовилася від спонсорства Vanguard... — Моретті зупинився й зітхнув, винувато глянувши на Аліну. — Всі в міланських культурних колах знають, що Вандеборн скористався відсутністю потужного лобі. Він задіяв свої зв'язки в митній дирекції. Вони затримають вантаж на два тижні «для експертизи». І все. Наш вернісаж зірвано. Преса нас розірве, а галерея виплатить божевільні неустойки.

У кабінеті запанувала важка тиша. Аліна відчувала, як у скронях прискорено пульсує кров. Вандеборн — медіа-магнат із зв'язками по всій Європі, власник арт-журналів, аукціонних будинків та логістичних компаній. Для нього вона була просто невідомою дівчиною зі Східної Європи, яку легко можна було виставити за двері великої гри, зламавши її кар'єру ще до самого початку.

І найстрашнішим було те, що рішення проблеми лежало на поверхні. Один дзвінок. Один короткий виклик Марку Левицькому. Вона знала, що Марк, із його зв'язками у фінансових та політичних колах Італії, із його юридичним апаратом Vanguard, вирішив би питання з веронською митницею за кілька годин. Один його дзвінок — і фури з її картинами були б під віллою Реале ще до заходу сонця.

Проте перед очима Аліни знову постала його посмішка, його слова про владу й тотальний контроль.

«Якщо я закличу його зараз, — думала Аліна, відчуваючи холод у животі, — я сама перекреслю все, що сказала йому два дні тому. Я визнаю, що без його грошей і впливу я ніщо. Я сама закрию за собою двері цієї золотої клітки».

— Ні, — мовила Аліна, і її голос прозвучав несподівано твердо. — Ми не будемо скасовувати вернісаж. І ми не відступимо.

Моретті здивовано підвів очі:

— Аліно, ти не розумієш масштабу проблеми. Це митниця. Це італійська бюрократія, помножена на приватний інтерес мільярдера. Що ти можеш зробити самотужки?

— Я знайду юристів, які спеціалізуються на міжнародному арт-праві в Італії. У нас є всі легальні підстави вимагати термінового судового рішення про тимчасове розмитнення під заставу, — Аліна швидко встала, розправляючи спідницю. — Паоло, мені потрібні контакти незалежних юридичних фірм у Мілані. Тих, які не належать ні Вандеборну, ні... іншим великим холдингам.

— Це коштуватиме божевільних грошей, Аліно! — вигукнув куратор. — У бюджеті виставки немає таких коштів на позапланові судові позови!

— Я закладу свій гонорар. Я віддам у заставу власні картини, які вже перебувають в Італії. Я знайду гроші. Але я вирішу це питання сама.

Наступні чотири дні перетворилися для Аліни на справжнє пекло, яке випробовувало її на міцність щогодини.

Вона спала не більше трьох годин на добу в своїй мансарді на Брері. День починався з нескінченних дзвінків до Верони, спілкування італійською через перекладача, візитів до юридичних бюро біля П'яцца del Duomo та зустрічей із незалежними митними брокерами.

Мілан підкуповував своєю красою, але водночас виснажував своєю байдужістю. Аліна бігала між старовинними кам'яними будинками, крізь дощ і липкий листопадовий туман, відчуваючи себе крихітною піщинкою в жорнах європейського бізнесу.

У п'ятницю ввечері вона зустрілася з адвокатом — синьйором Бертоні, літнім чоловіком із втомленим обличчям, який погодився взятися за її справу за залишки її особистих заощаджень та гарантійний лист від галереї.