Розділ 24. Електричний шторм

Осінній вечір спадав на Володимирську гірку важким, оксамитовим покривалом. Тіні від старовинних лип видовжувалися на алеях, а вологе від близького Дніпра повітря здавалося настільки насиченим і густим, що його можна було торкнутися рукою. Унизу, під крутим схилом, миготіли золоті й червоні вогні Поштової площі, але тут, на оглядовому майданчику біля старої альтанки, панувала напружена тиша, готова щомиті вибухнути штормом.

Аліна стояла біля білосніжної ажурної огорожі, міцно зчепивши пальці. Вона прийшла за п'ятнадцять хвилин до призначеного часу. Замшеве пальто глибокого графітового кольору було щільно застебнуте, але прохолодний вітер усе одно проникав під комір, змушуючи її дрібно тремтіти. У кишені лежав телефон з відкритим чатом із Марком. Вона прокручувала в голові кожне слово, кожну інтонацію зізнання, яке так довго ховала в собі.

Вона була готова розказати про Мілан. Була готова витримати його здивування, його холод чи навіть розчарування. Вона вважала, що зробила перший дорослий крок до чесності.

Позаду пролунали кроки. Важкі, упевнені, швидкі. Аліна глибоко вдихнула, наповнюючи легені морозним повітрям, повернулася й замерла.

Марк ішов до неї через сквер. Його темно-синє пальто було розстебнуте, волосся розпатлане вітром, а обличчя... Обличчя здавалося темним, висіченим із граніту. Але найбільше Аліну вразили його очі. У них не було вранішньої втоми чи прохальної щирості, яку вона бачила на Пішохідному мосту. У них палав небезпечний, темний, некерований вогонь.

Він зупинився за два кроки від неї. Відстань між ними була мінімальною, але від нього віяло такою колосальною емоційною напругою, що Аліні мимовільно захотілося зробити крок назад. Вона змусила себе залишитися на місці.

— Марку... — почала вона, змушуючи свій голос лунати рівно. — Я рада, що ти прийшов. Нам справді треба поговорити. Без поспіху, без припущень. Я повинна тобі дещо пояснити...

— Пояснити? — перебив її Марк. Його голос був тихим, але в ньому бриніла така небезпечна, металева нитка, що слова Аліни застрягли у горлі. Він склав руки на грудях, повільно нахиливши голову. — Ти хочеш мені щось пояснити, Аліно? І про що ж буде ця лекція? Про високе мистецтво? Про субординацію? Чи про те, як правильно тримати чоловіка в дурнях, поки за його спиною пакуються валізи до Італії?

Аліну ніби вдарили в груди. Вона хитнулася, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг, а вся її заздалегідь підготовлена лінія захисту розсипається на порох.

— Ти... ти знаєш? — прошепотіла вона, занімівши від шоку.

Марк зробив крок уперед, скорочуючи й без того крихітний простір між ними. Тепер вона відчувала тепло його тіла та важке, прискорене дихання.

— Так, Аліно. Я знаю, — вимовив він із гіркою, отруйною посмішкою. — Я знаю про Galleria d'Arte Moderna. Я знаю про дворічний контракт. Я знаю про Мілан. Про все те, про що ти «забула» згадати вчора на мосту, коли я стояв перед тобою як останній ідіот і говорив про наше спільне майбутнє в Києві!

— Марку, послухай мене! Це не так, як ти думаєш! — вигукнула вона, простягаючи до нього руку, але він різко, маніакально відсахнувся, не дозволяючи їй торкнутися себе.

— А як це?! — його голос нарешті зірвався на рик, який відбився луною від металевих конструкцій альтанки. Кілька перехожих на сусідній алеї злякано озирнулися й прискорили крок, але ні Марк, ні Аліна цього не помітили. — Як це виглядає з боку, Аліно?! Я прилітаю з Цюриха. Я розриваю стосунки з радою директорів Vanguard, я відмовляюся від статусу, від акцій, від європейського комфорту — заради чого? Заради того, щоб бути поруч із тобою! А ти в цей час стоїш, слухаєш мої освідчення, дивишся мені в очі й просто граєш роль! Ти кивала мені, вдаючи, що вагова категорія наших стосунків однакова, а сама вже тримала підписаний контракт у кишені!

— Я не грала! — гаряче, на межі істерики заперечила Аліна, і з її очей бризнули сльози. Вона підійшла до нього впритул, і цього разу не відступила, коли він намагався відвернутися. Вона вчепилася пальцями в лацкани його пальто, змушуючи його дивитися на неї. — Я не грала, Марку! Я кохаю тебе! Кохаю так, що в мене розривалося серце щосекунди вчорашнього вечора!

— Кохаєш? — він жорстко перехопив її зап'ястя, але не стиснув надто сильно, а просто зафіксував, відчуваючи, як б'ється її прискорений пульс. Його погляд пропалював її наскрізь. — Якщо це кохання, Аліно, то що тоді зрада? Ти приховала від мене найважливіше рішення у своєму житті! Ти дала мені розкритися, дала мені виявити слабкість, а сама ховалася за фальшивими фразами про «потрібен час»!

— А що мені залишалося робити?! — закричала вона йому прямо в обличчя, вириваючи свої руки. Емоції, які вона накопичувала тижнями — біль, образа, самотність, виснаження від нелюдської праці в депо — нарешті вирвалися наволю руйнівним потоком. — Що мені треба було зробити, Марку?! Скажи мені! Ти зник на місяць! Ти викинув мене зі свого життя, мов використаний матеріал! Ти закрився у своєму Цюриху, залишивши мене саму з боргами, з пресою, яка поливала мене брудом, із розбитими надіями! Я щодня збирала себе по шматках! Я мала якось виживати! Я мала будувати власне майбутнє, тому що той, кому я довірила серце, просто вимкнув телефон!

Марк замер. Його скули заходили ходуром, а в очах на мить спалахнула гостра, нестерпна мука.

— Я захищав тебе... — важко вимовив він через зуби.

— Ні! Ти не захищав мене! Ти знову все контролював! — Аліна стукнула кулаком по його грудях, відчуваючи під тканиною залізне напруження його м'язів. — Ти звик розраховувати життя як фінансовий звіт! Ти вирішив за мене, що мені знати, а що ні! Ти позбавив мене права вибору! І коли італійці запропонували мені цей контракт — це була не просто робота. Це був мій шанс зрозуміти, що я чогось варта сама по собі! Без Vanguard! Без грошей Левицького! Без твоєї всемогутньої тіні над головою!

— То ти хотіла довести мені свою незалежність? — вимовив він, і його голос опустився до небезпечного, низького шепоту. Він ступив на півкроку вперед, притискаючи її спиною до холодної огорожі альтанки. Тепер між ними не було навіть міліметра вільного простору. Вона відчувала прискорений стук його серця, його гаряче дихання на своїх губах, запах його парфумів, змішаний із гірким тютюновим димом і осіннім вітром. — Ти вирішила покарати мене, Аліно? Поставити мене на коліна мовчанням, щоб я відчув те саме, що відчувала ти?