Розділ 18. Шах і мат від Левицького

Лофт-простір «Кристал» сяяв так, ніби всередині старого заводського цеху зародилася крихітна, але неймовірно яскрава галактика.

Стара червона цегла, якою були викладені стіни ще за часів промислового піднесення Подолу, у світлі нових німецьких матриць перетворилася на оксамитове полотно. Промені кольору ультрамарину, рідкого золота та глибокого смарагду прорізали простір під стелею, заломлюючись у клубах прозорої, сухої пари. Одинадцять світлових картин, кожна з яких розповідала історію перетворення київської індустріальної спадщини на сучасне арт-серце столиці, змінювали одна одну під глибокий, пульсуючий ритм нео-класичної музики.

На першому поверсі було не проштовхнутися. Інвестори у бездоганних смокінгах, журналісти провідних бізнес-видань, дипломати, креативні директори великих агентств і представники міської адміністрації тримали в руках кришталеві келихи з шампанським і розглядали інсталяції з тим виразом щирого захоплення, який за жодні гроші неможливо купити чи зіграти за сценарієм.

Аліна Шелест стояла біля головного пульту на невеликому балкончику другого ярусу. На ній була лаконічна чорна сукня з відкритими плечима, а її темне волосся було зібране у елегантний вузол. Вона тримала в руках планшет, контролюючи синхронізацію світла та звуку, але її пальці вже не тремтіли, як це було за годину до початку.

— Це просто космос, Шелест, — прошепотів Артур, виринаючи з-за її спини. Він замінив свій канарковий дощовик на строгий, але все одно трохи авангардний темний піджак із яскраво-помаранчевою хусткою у кишені. — Журналіст із «Forbes» щойно запитав мене, чи можна купити концепт цієї інсталяції для дубайського арт-фестивалю. Я сказав, що ми подумаємо, але наші гонорари тепер розраховуються у злитках платини!

— Не перебільшуй, Артуре, — посміхнулася Аліна, але в її очах палали справжні іскри щастя. Вона подивилася вниз, у натовп. — Де Марк?

— На першому поверсі. Водить за собою представників Нью-Йорка і вислуховує заздрісні зітхання конкурентів. А, ні, подивися праворуч. Наш брусничний друг теж тут.

Аліна перевела погляд на протилежний край залу. Поруч із великою світловою колоною стояв Ігор Саєнко. Він тримав келих із шампанським, сяяв фальшивою, наче з рекламного буклета, посмішкою та активно щось пояснював сивочолому чоловіку у дорогому костюмі — одному з ключових членів Ради директорів Vanguard Capital, який спеціально прилетів на відкриття з Женеви.

Саєнко виглядав як людина, яка вже подумки перераховує свої бонуси за «успішне подолання кризи». Він майстерно вдавав, що всі ці світлові матриці, відсутність збоїв і тріумфальний прийом преси — це виключно його заслуга як антикризового ревізора.

— Він думає, що виграв, — тихо мовила Аліна.

— Він не знає, з ким зв'язався, — лунав поруч знайомий, глибокий голос із легкими оксамитовими нотками.

Аліна повернулася. Марк підходив до них по металевих сходах. У своєму бездоганно підігнаному темно-синьому костюмі-трійці, зі сніжно-білою сорочкою та шовковою краваткою, він виглядав як втілення абсолютної, спокійної сили. Жодного сліду від учорашньої втоми, жодної ознаки того, що ще кілька годин тому він сидів на дерев'яному пірсі біля лісового озера й ділив із нею один плед на двох.

Але коли його погляд зустрівся з її поглядом, у його зелених очах спалахнуло те саме гаряче, таємне тепло, яке знали тільки вони двоє.

— Все готово? — тихо запитала Аліна.

— Все більше ніж готово, — Марк дістав із внутрішньої кишені піджака невелику флешку у металевому корпусі. — Нью-Йорк уже на зв'язку. Вони чекають нас у переговорній на другому рівні.

— Нас?

— Тебе, мене... і пана Саєнка. Пора закривати цей кошторис.

Скляна переговорна кімната на другому ярусі «Кристалу» була звукоізольована й виходила вікнами просто на сяючий зал лофту. Звідси відкривався приголомшливий вид на світловий перформанс, але всередині кімнати панувала зовсім інша атмосфера — холодна, стерильна й насичена важким очікуванням.

На великому настінному екрані в режимі захищеного відеоконференц-зв'язку сяяли логотипи Vanguard Capital Board of Directors. З трьох вікон відеозв'язку на них дивилися поважні обличчя з Нью-Йорка: віцепрезидент фонду закордонних інвестицій, голова юридичного департаменту та головний аудитор компанії.

Ігор Саєнко зайшов до переговорної з легким, майже поблажливим виразом обличчя. Він тримав у руках планшет і, здавалося, був абсолютно переконаний, що його викликали для короткої формальної вітальної промови перед вищим керівництвом.

— Доброго вечора, джентльмени! — мовив Саєнко англійською з бездоганним вишуканим акцентом, зачиняючи за собою масивні скляні двері. — Як бачите, київський проєкт розкрився на повну потужність. Попри певні... ризики з боку місцевих підрядників, які мені довелося коригувати буквально у ручному режимі, ми маємо колосальний успіх. Преса в захваті, інвестори вражені.

Марк навіть не посміхнувся. Він спокійно відсунув крісло для Аліни, зачекав, поки вона сяде, і сам зайняв місце на чолі столу, навпроти екрана.

— Дякую, Ігоре, — пролунав із динаміків сухий голос голови юридичного департаменту з Нью-Йорка. — Ми бачимо трансляцію з залу. Це справді вражає. Але Марк Левицький запросив це термінове засідання Ради для надання підсумкового аудиторського звіту щодо київської локації. Марку, ми слухаємо.

Саєнко злегка насупився, у його погляді промайнула перша тінь неспокою. Він поспіхом сів на край стільця, поправляючи свою брусничну краватку.

— Дякую, колеги, — Марк підключив свій ноутбук до системи й вставив металеву флешку. Його голос звучав рівно, карбуючи кожне слово з хірургічною точністю. — Перед тим, як затвердити фінальний бюджет і передати об'єкт в експлуатацію, я зобов'язаний надати Раді директорів висновки щодо перевірки внутрішнього комплаєнсу та розподілу фондів.

На великому екрані поруч із вікнами директорів з'явилася перша діаграма.