Розділ 17. Вечір, коли зупинився час

Київський вечір залишався позаду світлодіодними спалахами рекламних щитів, червоними ріками габаритних ліхтарів та нескінченним гудінням Подолу. Коли чорний кросовер минув останній міський світлофор і м’яко пішов уздовж Житомирської траси, за вікном нарешті запанувала довгоочікувана тиша.

Аліна відкинулася на шкіряне підголівник і повільно заплющила очі. Досі здавалося малоймовірним, що вони дійсно просто взяли й поїхали. Без робочих дзвінків, без Саєнка, без гарячкової перевірки таблиць у Excel та нескінченного погодження кошторисів на світлове обладнання. Марк зачинив двері її авто просто на парковці заводу «Кристал», забрав із її рук робочий телефон, віддав його Артуру разом із ключами від цеху й мовив коротке, але нетерпиме до заперечень: «Сьогодні ти більше не арт-директорка. Сьогодні ти просто Аліна».

Артур у той момент лише плеснув у долоні, пританцьовуючи у своєму яскраво-помаранчевому дощовику: — Ідіть, ідіть, закохані трудоголіки! Я тут за головного. Якщо Саєнко спробує прориватися зі своїми ревізіями, я нацькую на нього дядю Колю з його легендарним розвідним ключем! І повертайтеся не раніше, ніж у вас з'являться нормальні людські обличчя замість оцих ваших корпоративних гримас!

— Ми вже за двадцять кілометрів від кільцевої, Левицький, — Аліна розплющила одне око й з посмішкою подивилася на Марка. Його білосніжна сорочка з закатаними рукавами, в якій він ще годину тому разом із трамвайниками тягав важкі німецькі контейнери, тепер виглядала неймовірно затишно й навіть трохи домашньо. — Це офіційне викрадення чи зауваження до мого комплаєнсу?

— Це викрадення за попередньою змовою з моїм власним здоровим глуздом, — Марк на секунду відвів очі від дороги, і в куточках його губ з’явилася та сама тепла, трохи іронічна зморшка. — І якщо ти зараз попросиш повернутися на Набережну до кошторисів, я змушений буду застосувати строгий женевський протокол.

— І що він передбачає?

— Повне позбавлення гарячого чаю, мигдалевих круасанів та права на тривалі роздуми про те, який я суворий аудитор.

— Ого. Ну ні, проти таких жорстких швейцарських санкцій я абсолютно безсила, — засміялася Аліна, відчуваючи, як важкий грудний вузол напруги, що накопичувався весь тиждень, нарешті починає повільно розплутуватися.

За кілька хвилин авто звернуло з асфальту на вузьку лісову ґрунтовку. Фари вихоплювали з темряви високі, стрункі сосни, які закривали небо щільним куполом. Повітря, що вривалося крізь прочинене скло, розливалося в салоні густим, соковитим ароматом мокрого моху, хвої, озону та озерної свіжості.

Машина тихо зупинилася біля самого краю дерев’яного пірса. Навколо не було жодного ліхтаря — лише дзеркальна, абсолютно чорна гладь озера, в якій мерехтіли перші вечірні зорі.

— Ого... — тихо прошепотіла Аліна, виходячи з машини. Вона обхопила себе плечима, вдихаючи це неймовірне, прохолодне й чисте повітря. — Як ти взагалі знайшов це місце?

— Випадково, у перший тиждень після прильоту до Києва, — Марк обійшов авто, відкрив багажник і витягнув об’ємний шерстяний плед та плетений кошик. — Коли голова розривалася від звітів, а Саєнко вп’яте за день намагався переписати кошторис під своїх підрядників, я просто сів за кермо й їхав, поки не скінчився асфальт. Але сьогодні я спіймав себе на думці, що більше не хочу бути тут один.

Він вправно розстелив м’який плед просто на дошках пірса, біля самої води.

— Сідай. Вода за день прогрілася, але вечірній вітер уже досить прохолодний.

Аліна опустилася на плед, підібгавши ноги під себе. Марк сів поруч — так близько, що вона відчувала тепло його тіла крізь тканину сорочки. Він дістав із кошика великий термос із гарячим чаєм, з якого пахло чебрецем, корицею та цитрусом, і два паперові стаканчики.

— Ти навіть чай сам заварив? — здивувалася Аліна, беручи стаканчик і гріючи прохолодні пальці об його стінки.

— Артур підказав секретний рецепт з італійськими травами, — посміхнувся Марк, дістаючи з паперу ще теплі круасани. — Тримай. Твоя улюблена мигдалева начинка.

— Ти запам’ятав? — Вона здивовано звела брову. — Ми ж лише один раз снідали разом біля офісу, і я згадала про це абсолютно мимохідь.

— Я пам’ятаю все, що ти кажеш мимохідь, Аліно, — просто й без жодного удаваного патосу відповів Марк, дивлячись їй прямо в очі. — Навіть коли ти думаєш, що я зайнятий читанням аудиторських звітів чи суперечками з ревізійною комісією.

Аліна відчула, як щоки зрадницьки палахкотять у напівтемряві. Вона зробила ковток ароматного чаю й відкинула голову назад, роздивляючись зоряне небо, яке над лісовим озером здавалося нереально величезним, глибоким і близьким.

— Знаєш, — тихо мовила вона, — останній місяць мені здавалося, що моє життя — це суцільний біг по колу. Світлові карти, вередливі підрядники, презентації, божевільні дедлайни... Я майже забула, як це — просто дивитися на зорі й нікуди не поспішати.

— А ти не повинна бігти одна, — Марк відклав свій стаканчик і повернувся до неї. Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася дивовижна переконливість. — Ти створила неймовірний проєкт. Твій креатив на «Кристалі» сьогодні — це не просто професіоналізм, це справжня пристрасть. І я щиро захоплююся тим, як ти це робиш.

— Навіть коли я залучаю аварійну бригаду Подільського депо? — з легким смішком запитала вона.

— Особливо тоді, — Марк м’яко усміхнувся, підсунувшись ще трохи ближче. Він простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, відвів із її обличчя пасмо темного волосся, яке роздував вечірній вітер. — Твій Артур і дядя Коля — це найкраще відхилення від корпоративного стандарту, яке я бачив у своєму житті. Жоден женевський підручник із менеджменту такого не навчить.

Аліна затамувала подих. Його пальці затрималися на її щоці, залишаючи гарячий слід на шкірі. Повітря між ними миттєво згустішало, виповнюючись тим самим електричним струмом, який вони так довго намагалися ігнорувати за робочими столами, паперами та офіційними переговорами.