Розділ 16. Скандал на Набережно-Хрещатицькій та трамвайний креатив

Київський дощ на Набережно-Хрещатицькій — це особливий вид стихійного лиха. Він починається непомітно, а за п’ятнадцять хвилин перетворює бруківку Подолу на дзеркальний басейн, у якому зловісно відбиваються червоні задні ліхтарі застряглих у заторах автівок.

Коли чорний кросовер Аліни з вереском гальм зупинився біля іржавих воріт заводу «Кристал», картина перед ними нагадувала декорації до фільму про техногенну катастрофу. Просто на розмоклій траві під сірим завісом зливи стояли три величезні дерев’яні контейнери з наліпками «FRAGILE. Munich Light Design». Поруч, склавши руки на животі, стояв кремезний водій вантажівки в кепці й повільно жував яблуко.

— Це не просто брухт, — вискочивши з машини під парасолькою, закричала Аліна, чиї підбори миттєво провалилися в київський ґрунт. — Це німецькі світлодіодні матриці останнього покоління! Вони коштують як двокімнатна квартира на Печерську!

— Дівчино, у мене в накладній написано: «Вантаж скасовано за вказівкою замовника, підлягає тимчасовому розвантаженню на майданчику накопичення», — спокійно відповів водій, відправляючи огризок у смітник. — Замовник у мене хто? Пан Саєнко з Женевського офісу. А ви хто?

— Я людина, яка зараз зробить так, що ваше яблуко стане останнім твердим предметом, який ви зжуєте цього року! — вигукнув Артур, виринаючи з машини з величезним помаранчевим пакетом із найближчого будівельного гіпермаркету. На ньому був завеликий дощовик кольору канарки, в якому він походив на надзвичайно енергійного дорослого курчати.

Марк вийшов із машини повільно. Він не брав парасольки. Краплі дощу стікали по його темному пальту й вилицях, але кроку він не прискорив. У цей момент від нього віяло такою холоднокровною швейцарською загрозою, що навіть водій вантажівки мимоволі випростав спину.

— Юридично замовником логістики є фонд «Vanguard Capital», підпис на акті приймання локації стоїть із 09:15 ранку, — Марк підійшов до водія і показав йому екран смартфона з завіреним PDF-файлом. — Якщо ці контейнери простоять під дощем ще десять хвилин, страховий випадок буде оформлено особисто на вашу транспортну компанію. З відшкодуванням збитків через міжнародний арбітраж у Цюриху. Ви впевнені, що ваша кепка коштує триста тисяч євро?

Мужик кліпнув очима, подивився на Марка, потім на екран, проковтнув слину й тихо сказав: — Та я шо... Мені сказали вивантажити — я вивантажив. Але заносити всередину в мене в договорі немає! Там цех п'ятсот квадратів!

— Марку, воно ж замокне! — Аліна підбігла до найближчого ящика, намагаючись прикрити його своєю маленькою прозорою парасолькою, яка перед німецьким контейнером виглядала як іграшкова.

Марк без слів підійшов до неї ззаду. Він узяв її за руку, м’яко перехопив держак парасольки й накрив їх обох. Вони опинилися в крихітному сухому просторі, затиснуті між деревом контейнера та стіною дощу. Аліна відчула гаряче дихання Марка біля своєї скроні й пахощ його одеколону — суміш ветиверу, мокрого асфальту та міцного еспресо.

— Не панікуй, — тихо сказав він, і його вільна рука лягла їй на талію, притягуючи трохи ближче, щоб краплі з краю парасольки не капали їй на шовкову блузу. — Ми не віддамо йому цей івент. Чуєш мене?

— Моя блузка коштувала пів гонорару, Левицький, — зауважила Аліна, але спиною відчутно розслабилася, спираючись на його міцні груди. — І твій швейцарський тон зараз... занадто переконливий.

— Це не тон. Це обіцянка, — Марк трохи стиснув пальці на її талії, і на секунду між ними знову спалахнула та сама небезпечно-тепла напруга, яка в Позітано змушувала забувати про калькуляції й аудити.

— Гей, закохані папужки! Збережіть цей кадр для обкладинки журналу «Forbes & Romance»! — закричав Артур, бігаючи навколо з рулоном будівельної плівки. — У нас тут проблема! Нам треба шість міцних чоловіків і п'ять теплових гармат, щоб просушити ці коробки!

— Де ми візьмемо шість чоловіків у промисловій зоні Подолу о другій годині дня під зливою?! — вигукнула Аліна, відступаючи від Марка, хоча її щоки зрадницьки спалахнули рум'янцем.

— О, пані Шелест, ви недооцінюєте мої комбінаторні здібності! — Артур вихопив телефон. — Алло! Дядя Коля? Це Артур, який вам минулого вівторка розробляв дизайн-макет для ювілею Подільського трамвайного депо! Пам'ятаєте? Так от, мені терміново потрібна ваша аварбрігада! З мене — три ящики перепічок і термоси з кавою!

За двадцять хвилин до воріт заводу з важким гуркотом підкотив яскраво-помаранчевий ЗІЛ із написом «Аварійна служба КЕП». З нього висипалися шість дюжих дядьків у помаранчевих жилетах на чолі з бригадиром дядею Колею, який тримав у руках розвідний ключ розміром із дельфіна.

— Шо тут у вас? Німецька інсталяція замокне? — басом загули дядя Коля, оглядаючи контейнери. — Хлопці, заносимо це добро в третій цех! Тільки обережно, це вам не рейки тягати, це швейцарський імпорт!

Протягом наступних двох годин цех «Кристалу» перетворився на вулик. Трамвайники разом із Марком (який зняв піджак, закатав рукава сніжно-білої сорочки й особисто тягав важкі дерев'яні супорти) перетягнули все обладнання всередину. Артур розставив по периметру чотири промислові теплові гармати, які загули, як турбіни «Боїнга», виповнюючи величезний простір сухим гарячим повітрям із запахом озону та сухої фарби.

Аліна сиділа на перевернутому дерев'яному ящику з планшетом, роблячи нотатки. Вона не могла відвести очей від Марка. Спостерігати за тим, як суворий, завжди застебнутий на всі ґудзики женевський аудитор з легким занепокоєнням поправляє пасмо волосся, що впало йому на чоло, й обговорює з дядею Колею напругу в київських електромережах, було джерелом якогось дивного, майже забороненого задоволення.

Марк помітив її погляд, підійшов і протягнув їй паперовий стаканчик із гарячим чаєм, який Артур десь дістав.

— Виглядаєш так, ніби оцінюєш мою ринкову вартість на чорному ринку праці, — посміхнувся він, сідаючи поруч на край ящика.