Розділ 12. Перший ранок у Києві та офісний камуфляж

Київ зустрів їх нещадною липневою спекою, розпеченим асфальтом та масштабним затором на Набережно-Хрещатицькій, який змусив Аліну тричі пошкодувати про повернення з Амальфітанського узбережжя. Після прозорого повітря Позітано, де пахло морем та цитрусами, столиця пахла вихлопними газами, кавою з мобільних кав'ярень та великим бізнесом.

О дев'ятій ранку Аліна вже стояла посеред свого офісу на Подолі. Це був просторий лофт із великими панорамними вікнами, цегляними стінами, розвішаними повсюди гірляндами (які не знімали з минулого Нового року) та величезною кількістю яскравих пуфів, на яких зазвичай валялися її креативники. На робочому столі Аліни Шелест уже височіла триповерхова стопка папок із поточними київськими проєктами, які накопичилися за час її відсутності, а кавомашина в кутку видавала такий звук, наче збиралася евакуюватися в бік Польщі.

Аліна зітхнула й поправила свій новий строгий костюм — цього разу глибокого темно-синього кольору. Вона дала собі слово, що в Києві вона буде зразком корпоративної стриманості. Жодних капелюхів із полями, жодних значків із кактусами. Потрібно відповідати статусу компанії, яка щойно отримала інвестицію у шість мільйонів євро від американського фонду.

Рівно о 09:30 двері офісу відчинилися, і в кабінет зайшов Марк.

Аліна на мить застигла, розглядаючи його. Курортний Марк у розслабленому лляному поло та сонцезахисних окулярах залишився там, на пірсі вілли Белліні. Зараз перед нею стояв керуючий директор «Vanguard Capital Ukraine». Бездоганний сірий костюм-трійка, пошитий на замовлення, білосніжна сорочка з накрахмаленим комірцем, шовкова краватка в тон і важкий дорогий годинник на зап'ясті. Його волосся було ідеально укладене, а на обличчі застиг вираз абсолютної, непроникної діловитості.

Він виглядав настільки офіційно, що Аліні раптом захотілося встати й привітатися з ним за формою.

За його спиною йшла строга секретарка з великим чорним шкіряним портфелем.

— Доброго ранку, пані Шелест, — голос Марка пролунав сухо, чітко й абсолютно беземоційно, наче вони бачилися вперше в житті. — Я прибув для планової координаційної наради щодо відкриття вашого нового європейського напрямку. Нам потрібно затвердити графік перших траншів та підписати внутрішні протоколи безпеки.

Аліна швидко ковтнула повітря, намагаючись підігрувати цьому офіційному театру.

— Доброго ранку, пане Левицький. Прошу, проходьте до мого кабінету. Наші аналітики вже підготували перші звіти.

Коли секретарка Марка виклала на стіл стопку документів, підключила ноутбук до проектора і з дозволу шефа відійшла в приймальню, щоб зробити їм «правильний чорний чай без цукру», двері кабінету зачинилися.

Аліна миттєво розслабила плечі, сперлася ліктями на стіл і з посмішкою поглянула на Марка.

— Ну що, містер Ексель, як вам київські затори після катера Джузеппе? Костюм вам личить, але де ж ваша посмішка?

Марк не поворухнувся. Він відкрив свій планшет, швидко переглянув якісь цифри й лише після цього підняв на неї погляд. Проте в його очах на секунду з'явився той самий знайомий, теплий вогник, який вона так любила.

— Аліно, я серйозно, — тихо, але твердо сказав він, нахиляючись трохи вперед через стіл. — У нас жорсткий регламент. Рада директорів у Нью-Йорку затвердила цю інвестицію під мою особисту відповідальність. Мої заздрісники в головному офісі тільки й чекають, щоб я припустився помилки. Якщо хтось дізнається, що куратор фонду та директорка агенції мають... неформальні стосунки, це буде кінець для обох. Нас звинуватять у конфлікті інтересів і кумівстві.

— Я розумію, Марку, — Аліна кивнула, її тон теж став серйознішим. — На кону репутація моєї компанії та твоя кар'єра.

— Тому ми укладаємо офіційну таємну угоду, — Марк дістав із портфеля окремий чистий аркуш паперу, на якому від руки були розписані кілька пунктів. — Пункт перший: в межах офісного центру — тільки на «ви» і за прізвищами. Пункт другий: жодних спільних обідів у радіусі двох кілометрів від Подолу. Пункт третій: жодних таємних поглядів на нарадах. Повна дистанція. Згодна?

— Згодна, — зітхнула Аліна, але раптом її погляд впав вниз, під стіл.

Оскільки Марк сидів у глибокому офісному кріслі, штанина його бездоганного сірого костюма злегка підсмикнулася вгору. І там, між краєм дорогих шкіряних туфель та строгими брюками, яскравим неоновим вибухом світилися... кумедні жовті шкарпетки з великими малюнками соковитих лимонів. Ті самі, які вона потайки запхала йому в чемодан перед вильотом із Неаполя з запискою «Для покращення фінансового індексу».

Аліна прикусила губу, відчуваючи, як її починає душити шалений сміх. Вона закрила рот рукою, вказуючи пальцем під стіл.

Марк простежив за її поглядом, побачив свої лимонні шкарпетки, і його залізна маска на мить дала тріщину. Він злегка почервонів, швидко поправив штанину і кашлянув у кулак, повертаючи собі суворий вигляд.

— Це... це елемент неофіційного камуфляжу для стимуляції креативного мислення підрядників, — абсолютно серйозно промовив він, хоча куточки його губ зрадницьки сіпалися вгору. — Продовжимо нараду, пані Шелест.

— Звісно, пане Левицький, — ледь стримуючи регіт, відповіла Аліна. — Ваші лимони дуже переконливі.

Вони працювали майже годину, детально розписуючи бюджет для першого київського медіа-іменту, який мав стати візитівкою їхнього оновленого холдингу. Все йшло ідеально, поки з приймальні не пролунав знайомий, надто гучний і надто впевнений голос, який миттєво змусив Марка закрити очі від передчуття чергової катастрофи.

— Людочко, сонечко, ну який чорний чай для Левицького? — пафосно мовив голос Артура за дверима. — Цьому чоловіку потрібен холодний детокс-смузі з селери, щоб його фінансові чакри нарешті відкрилися для моїх нових ідей! Аліночка у себе? Я заходжу без регламенту!

Двері кабінету розчинилися з легким хлопком.

Артур з’явився на порозі в ефектному образі «столичного продюсера»: на ньому були укорочені чорні штани, футболка з величезним принтом Давида Мікеланджело в навушниках та яскраво-жовтий піджак, який за колірною гамою ідеально пасував до Маркових шкарпеток. В руках він тримав великий планшет із роздрукованими мудбордами.