Розділ 9. Форс-мажор у стилі еспресо

Сонце над Амальфітанським узбережжям стояло в зеніті, нещадно випалюючи залишки ранкової прохолоди. На терасі готелю, під широким полотняним тентом, панувала відносна тиша, яку порушувало лише ритмічне клацання клавіш ноутбука Марка та тихе шурхотіння олівця Аліни.

Вони працювали вже три години поспіль, і вперше за весь час знайомства це не нагадувало поле бою. Навпаки, між ними виникла та дивовижна професійна синергія, коли один починав речення, а інший закінчував його фінансовим розрахунком чи візуальним штрихом.

— Отже, якщо ми переносимо вечірню зону для нетворкінгу ближче до лимонного саду вілли Белліні, то економимо майже двадцять відсотків на додатковому освітленні, — промовив Марк, навіть не підводячи очей від екрана, де світилася бездоганно вирівняна таблиця Excel. — Природний ландшафт і захід сонця зроблять усю роботу за нас. Аліно, скільки часу твоїм декораторам знадобиться, щоб розвісити там ретро-гірлянди?

— Якщо синьйор Массімо знову не запізниться з драбиною — години півтори, не більше, — посміхнулася Аліна, крутячи в пальцях олівець. Вона сиділа, підібгавши під себе одну ногу, злегка розпатлана, з плямкою від кави на манжеті сорочки, але неймовірно натхненна. — І до речі, замість звичайного бару ми можемо зробити стійку з автентичним лімончелло прямо серед дерев. Американці з «Vanguard Capital» обожнюють локальний колорит. Вони мають відчути, що їхні шість мільйонів інвестицій пахнуть свіжою цедрою, а не просто сухим бетоном нових офісів.

Марк на мить зупинив пальці над клавіатурою. На його губах з’явилася м’яка, майже непомітна посмішка. Він подивився на Аліну — на те, як сонячний промінь пробивався крізь щілину в тенті й золотив пасмо її волосся, і раптом відчув, що його зазвичай залізобетонна концентрація починає давати збій.

— Знаєш, — тихо сказав він, відсуваючи ноутбук убік, — твій хаос починає здаватися мені найбільш продуманою стратегією в цьому світі.

Аліна підвела на нього очі, відчуваючи, як щоки злегка заливає рум’янець.

— Офіційно заявляю: Марк Громов визнав користь креативності. Мені терміново потрібен нотаріус, щоб завірити це історичне зізнання.

Він повільно протягнув руку через стіл, збираючись накрити її долоню своєю, і в цей момент повітря над терасою розітнув гучний, демонстративний зітхання.

— Ех, молодь... Усе б вам нотаріусів та контракти. А де ж політ думки? Де нерв? Де, зрештою, метафора бізнесу?

Маркова рука сіпнулася й повернулася на місце. Він повільно заплющив очі, глибоко вдихнув через ніс і видихнув, намагаючись зберегти внутрішній дзен.

Артур з’явився нізвідки. На ньому були білосніжні лляні штани, шовкова сорочка кольору стиглого персика, розстебнута на три ґудзики більше, ніж дозволяв здоровий глузд, та сонцезахисні окуляри в товстій роговій оправі. В руках він тримав тарілочку з крихітною чашкою еспресо та шматочком біскотті.

Абсолютно невимушено, ніби його сюди запрошували щонайменше тричі, Артур підсунув вільний стілець, поставив каву прямо на край Маркової роздрукованої фінансової презентації й примостився поруч.

— Привіт, любі партнери! — бадьоро вигукнув він, опускаючи окуляри на кінчик носа й підморгуючи Аліні. — Бачу, ви тут зовсім закопалися в цифрах. Марку, друже мій, твоє обличчя зараз має такий вигляд, ніби ти щойно прочитав податковий кодекс Італії мовою оригіналу. Потрібно розбавити цю атмосферу децибелами креативу!

— Артуре, — максимально спокійним, але крижаним тоном почав Марк, обережно відсуваючи тарілочку з кавою зі своїх паперів. — Ми працюємо. У нас бізнес-зустріч. До підписання договору з американцями залишилося менше доби, і кожен слайд має бути вивірений до цента.

— От саме тому ви й програєте в першому раунді! — авторитетно заявив Артур, відламуючи шматочок печива. — Американці не купують таблички. Вони купують емоцію! Вони хочуть бачити драйв. Ось я щойно вивчав ваші начерки щодо зони велкам... Ну нудно ж, хлопці. Просто нудно. «Офіціанти з підносами». Ну хто так робить у 2026 році?

— А як роблять у твоєму всесвіті? — не втрималася від посмішки Аліна, хоча краєм ока бачила, як на скроні Марка починає ледь помітно пульсувати жилка.

— О! Радий, що ти запитала, Аліночко, — Артур пересів зручніше, активно жестикулюючи вільним біскотті. — Моя концепція — «Екологічна інтеграція». Жодних офіціантів. Замість цього ми ставимо на вході трьох автентичних італійських дідусів у солом’яних капелюхах. Вони мають сидіти на дерев’яних ящиках, неспішно чистити лимони й наспівувати щось із Челентано. Коли інвестор підходить, дідусь мовчки, з глибокою життєвою мудрістю в очах, простягає йому склянку свіжовичавленого соку. Це створює відчуття... коріння! Розумієте? Зв’язку з землею!

Марк кілька секунд мовчки дивився на Артура, намагаючись зрозуміти, чи це тонкий тролінг, чи щире переконання.

— Артуре, — повільно вимовив Марк. — Інвестори з Нью-Йорка прилітають обговорювати масштабну інфраструктурну угоду. Їм потрібні цифри окупності, логістичні розв'язки та гарантії безпеки. Вони не хочуть отримувати лимонний сік від незнайомих дідусів, які співають Челентано.

— Ти просто не відчуваєш душу івенту, Марку, — зітхнув Артур із щирим жалем. — Твій мозок заблокований KPI та дедлайнами. До речі, щодо музичного супроводу вашої презентації... Я тут підібрав ідеальний плейліст для переговорів. Легка, ненав’язлива класика в сучасній обробці. Вона створює правильний альфа-стан у слухачів.

Артур дістав свій iPhone і, не питаючи дозволу, увімкнув динамік на повну потужність. Терасу готелю заповнили звуки скрипки, покладені на доволі агресивний клубний біт.

— Артуре, вимкни це негайно, — Марк закрив ноутбук, відчуваючи, що його терпіння офіційно добігло кінця.

— Це Вівальді! «Шторм» у реміксі! Він стимулює прийняття швидких фінансових рішень! — спробував перекричати музику Артур, активно диригуючи в повітрі чайною ложечкою.

— Артуре!

Аліна, ледве стримуючи сміх від цієї картини, вже збиралася втрутитися й забрати в Артура телефон, коли в її сумочці наполегливо завібрував її власний мобільний. Вона подивилася на екран — висвічувався номер адміністратора вілли Белліні, де мала відбутися завтрашня презентація.