Розділ 5. Ефект доміно та ранкові декларації

Ранок після форс-мажору пахнув вологою хвоєю, гарячим асфальтом Амальфітанського узбережжя та... абсолютною непевністю.

Коли Марк Левицький розплющив очі о 06:00, світло в його номері вже горіло — електропостачання відновили десь посеред нічної бурі. Кондиціонер знову тихо і слухняно наповнював кімнату штучною прохолодою, а на екрані смартфона, що лежав на тумбочці, світилися три десятки робочих сповіщень. Жорстока, раціональна цивілізація повернулася, наче й не було тієї неонової магії в басейні, де плани летіли шкереберть, а мокрий одяг здавався найкращим дрес-кодом у світі.

Марк сів на ліжку, запустивши пальці в кучеряве після морської води волосся. На стільці біля вікна акуратним, але все ще вологим шматком тканини висіла його чорна футболка. Поруч на підлозі сиротіли лляні штани.

Аналітичний розум, який увімкнувся разом із першими променями італійського сонця, негайно зажадав звичного ранкового звіту. Отже, що ми маємо в сухому залишку?

1. Повна втрата контролю над емоціями під впливом алкоголю та атмосферного тиску.
2. Порушення дистанції з об'єктом, який п’ять років перебував у статусі «суворо заборонено для повторного аналізу».
3. Поцілунок. Епічний, безглуздий і... найкращий поцілунок за останні кілька років його життя.

Марк піднявся, підійшов до дзеркала і критично оглянув своє відображення. На його обличчі не було звичної маски суворого фінансового зануди. Натомість у куточках губ причаїлася легка, майже хлопчача усмішка. Залізна матриця Левицького не просто дала збій — вона була повністю переписана під впливом креативного хаосу.

Він швидко перевдягнувся в чисті шорти та легку білу сорочку, навіть не зазирнувши у свій планер. Жодних бігових кіл сьогодні. Організм вимагав лише одного: перевірити, як почувається номер двісті п'ять після нічного штурму.

Коли Марк вийшов на балкон, море зустріло його абсолютно гладкою, майже дзеркальною поверхнею, на якій золотими іскрами грало ранкове сонце. Буря пішла далі на південь, залишаючи після себе кришталево чисте повітря.

Він повернув голову ліворуч. Сусідні скляні двері були прочинені. На дерев'яному поруччі, що розділяло їхні території, самотньо висів той самий смарагдовий шовковий халат, з якого на підлогу капали дрібні краплі води — Аліна, схоже, теж не турбувалася про сушку речей. За перегородкою панувала тиша, але Марк чітко чув тихе, ритмічне сопіння. Вона спала. Без задніх ніг, без графіків, загорнувшись у ковдру після нічної пригоди.

Марк тихо посміхнувся, повернувся в кімнату, викликав рум-сервіс і зробив замовлення, яке змусило б його дієтолога знепритомніти: великий чайник гарячого шоколаду, дві порції свіжих, ще теплих круасанів із лимонним кремом і... великий букет свіжих рожевих бугенвілій, які він попросив портьє зрізати в саду готелю. Якщо вже грати за правилами хаосу, то грати на повну потужність.

Через двадцять хвилин срібний піднос уже стояв на столі на його балконі. Марк акуратно переставив одину із чашк з гарячим шоколадом та тарілку з круасаном на її половину тераси, проштовхнувши їх крізь дерев'яні рейки прямо до плетеного крісла Аліни. Поруч він поклав яскраві квіти та маленьку записку, написану його бездоганним, каліграфічним почерком:

«Пункт плану №1 на сьогодні: Сніданок без Excel. Чекаю на твою капітуляцію, коли прокинешся. М.»

Він повернувся на свій бік, узяв свою чашку і зробив ковток, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу. Це був ідеальний ранок. Ранок людини, яка вперше за довгі роки дозволила собі просто бути щасливою тут і зараз.

Проте ідилія на Амальфітанському узбережжі рідко триває довше, ніж триває термін дії однієї порції гарячого шоколаду.

Знизу, з боку центрального входу готелю, де розташовувалася невелика під'їзна алея з білого гравію, пролунав гучний, наполегливий і катастрофічно різкий звук автомобільного сигналу. Це було не делікатне європейське «біп», а довге, нахабне виття дорогого спорткара, водій якого явно вважав, що весь цей світ створений виключно для його зручності.

Марк насупився і підійшов до краю балкона, дивлячись униз.

Біля мармурових сходів «Villa di Sole» стояв розкішний кабріолет Maserati кричущого, яскраво-червоного кольору. Машина була настільки новою і блискучою, що від неї буквально відбивалися сонячні промені. Водійські двері відчинилися, і звідти виплив чоловік, який уособлював собою все те, що Марк терпіти не міг у людях творчих професій.

Йому було на вигляд років тридцять п'ять. На ньому були білі лляні штани, шовкова сорочка з розстебнутими до середини грудей ґудзиками, на шиї блищав дорогий золотий ланцюжок, а на носі сиділи ультрамодні сонцезахисні окуляри. Його зачесане назад волосся виглядало так, наче над ним дві години працював особистий стиліст. Він вийшов із машини, зневажливо кинув ключі молодому італійцю-портьє, який підбіг до авто, і голосно, на весь хол, прокричив чистою українською мовою з характерним київським пафосом:

— Друже, де тут у вас номер двісті п'ять? Мені сказали, її літак приземлився ще вчора! Скажи моїй музі, що її особистий рятівник прибув прямо з Неаполя з коробкою найкращих босоніжок від Gucci!

Марк відчув, як гарячий шоколад у його шлунку миттєво перетворився на шматок льоду. Його пальці, що тримали перила балкона, побіліли від напруги. «Чоловіки, готові летіти за мною на інший кінець світу», — згадалися йому її вчорашні слова на балконі.