Розділ 4. Форс-мажор і солодке життя

Якщо ви хочете розсмішити всесвіт, розкажіть йому про свій графік відновлення нервової системи. Після епічного падіння у воду разом із рожевим фламінго Марк Левицький прийняв єдине раціональне рішення: капітулювати в межі свого номера двісті чотири. Пляжні шорти сушилися, залишки кокосової олії були змиті в душі, а сам Марк, одягнувши прості сірі лляні штани та чорну футболку, засів за ноутбук. Робота над фінансовим звітом великого агрохолдингу мала стати його терапією. Цифри не літали за вітром, не користувалися спреями і не мали карих очей із золотистими відблисками.

Рівно о двадцятій нуль-нуль за вікном гуркотіло. Це був не просто грім — це була справжня південноіталійська буря, яка налетіла на Амальфі з тією ж раптовою безпардонністю, що й Аліна на цей готель. Злива миттєво перетворила панорамні вікна на суцільну водяну стіну, а пориви вітру змусили важкі соснові гілки за вікном тривожно битися об стіни скелі.

Марк навіть не підняв голови від екрана. Він якраз зводив дебет із кредитом, коли кімнату раптом проковтнула абсолютна, глуха темрява. Ноутбук тихо писнув, переходячи на акумулятор, а кондиціонер видихнув останні кубометри прохолодного повітря й затих. Одночасно з цим зник і значок Wi-Fi, а екран смартфона висвітив зрадницьке Немає мережі. Скелясті серпантини та негода — ідеальне комбо для того, щоб залишити елітний готель без зв’язку з цивілізацією.

— Чудово, — вголос промовив Марк у порожнечу. — Просто ідеально.

Він намацав ліхтарик на телефоні й вийшов у коридор. Там уже метушився портьє з оберемком товстих білих свічок. З його емоційного потоку італійської Марк зрозумів головне: центральний кабель пошкоджено деревом, мобільна вишка в горах теж «відпочиває», а резервний генератор готелю зміг заживити лише одну-єдину локацію — закриту скляним куполом панорамну терасу на даху, де якраз мав відбутися вечір дегустації лімончелло.

Залишатися в задушливому, темному номері без зв'язку було безглуздо. Марк зітхнув, закрив ноутбук і попрямував до сходів.

Коли він піднявся на терасу, перед ним відкрилася картина, яка більше нагадувала кадри з романтичного кіно. Під величезним скляним дахом, по якому з шаленим шумом барабанив дощ, горіли десятки свічок у глибоких скляних підсвічниках. М'яке, тепле світло відбивалося у келихах, а єдиний робочий кондиціонер створював приємну прохолоду. Проте головним сюрпризом було те, що через негоду більшість гостей вирішила залишитися в номерах, і тераса була майже порожньою. За винятком одного столика біля самого скла.

— Ну ні, це вже просто переслідування на державному рівні! — пролунав знайомий іронічний голос.

Аліна сиділа на м'якому диванчику, затишно підібгавши під себе ноги. На ній був вільний в'язаний светр оверсайз кремового кольору і короткі джинсові шорти, а вологе після душу волосся було зібране в легкий, недбалий пучок на маківці. Перед нею стояла великий графин з яскраво-жовтим лімончелло, два крихітні запітнілі келихи та тарілка з місцевими сирами та інжиром. На тлі грози за склом вона виглядала неймовірно затишною — і абсолютно беззахисною перед власним хаосом.

— Я теж не в захваті, Аліно, — спокійно відповів Марк, підходячи до її столика. — Але це єдине місце в радіусі п'яти кілометрів, де є кисень і світло. Можна?

— Сідай уже, жертва фінансового моніторингу, — вона посміхнулася і посунула графин ближче до центру. — Тільки за умови: ні слова про Excel, інструкції готелю та правильний метаболізм. Сьогодні у нас форс-мажор. А під час форс-мажору діють закони воєнного стану. Тобто — повний гастрономічний анархізм.

Марк сів на протилежний диванчик. М'яке світло свічки між ними кидало красиві тіні на її обличчя. Без своїх величезних окулярів та капелюхів вона знову стала тією Аліною, яку він колись знав — дівчиною, яка могла розплакатися через красивий захід сонця або влаштувати скандал у таксі просто тому, що водій слухав сумну музику.

— Тримай, — вона налила в обидва келихи густий, майже сиропний жовтий лікер. — Це домашнє лімончелло від мами того самого портьє. Якщо вірити його італійському темпераменту, воно лікує від хронічного контролю та душевних травм п’ятирічної давнини.

Марк узяв маленький келих. Обхопив пальцями холодну скляну ніжку. — За ліквідацію наслідків стихійного лиха, — промовив він і зробив ковток.

Лікер виявився обпалююче холодним, неймовірно солодким і водночас вибухав такою гострою лимонною свіжістю, що у Марка на секунду перехопило подих. Алкоголь м'якою хвилею розлився по тілу, миттєво знімаючи напругу в плечах, яка трималася там останні кілька днів.

— Ну як? — Аліна примружила очі, спостерігаючи за його реакцією. — Непогано. Навіть дуже. Хоча цукру тут більше, ніж дозволяє здравий глузд.

— О Боже, ти невиправний! — вона театрально закотила очі, але в її голосі не було злості. — Знаєш, Марку... а давай пограємо? Зв'язку немає, роботи немає. Давай у «правду або дію». Тільки по-дорослому. Без цензури і без можливості збрехати. Якщо брешеш — п'єш подвійне лімончелло без закуски.

Марк подивився на графин, потім на її азартний погляд. Старий, раціональний Марк зараз би встав, сухо вибачився і пішов спати в темну кімнату. Але Марк, чиї дзеркальні окуляри сьогодні пішли на дно моря, раптом відчув дивний, забутий смак ризику.

— Добре, — погодився він, подавшись уперед і спираючись ліктями на стіл. — Давай. Жінкам право першого ходу. Правда чи дія?

— Правда, — без вагань відповіла Аліна, підпираючи щоку долонею.