Розділ 2. Лимонний еспресо з присмаком шоку

Марк Левицький вірив, що будь-яку кризу можна локалізувати, якщо вчасно ізолювати джерело зараження. Саме тому під час своєї сорокахвилинної пробіжки вздовж скелястих стежок Амальфі він не просто спалював калорії, а вибудовував у голові залізобетонну психологічну стіну.

«Аліна — це просто обставина, — повторював він собі в такт ритмічним крокам кросівок по асфальту. — Сонце світить, море шумить, Excel працює. Вона не може вплинути на мій рівень кортизолу, якщо я сам їй цього не дозволю. Вона в номері двісті п'ять, я в двісті чотири. Ми дорослі люди. Ми просто ігноруватимемо існування одне одного».

Рівно о 08:00, хвилина в хвилину, Марк переступив поріг свого номера. Організм вимагав звичного ритуалу. Натиснувши кнопку на сенсорній панелі, він викликав рум-сервіс і замовив подвійний еспресо без цукру та склянку води з льодом. Потім він скинув спортивну форму, відправивши її в кошик для прання, і став під прохолодні струмені душу. Вода змивала втому, а разом із нею — і залишки ранкового занепокоєння. Загорнувшись у білосніжний, важкий готельний халат із вишитим логотипом готелю, Марк вийшов у житлову зону.

На круглому столику біля панорамного вікна вже стояв срібний піднос. Порцелянова чашка дихала густим, гіркуватим ароматом ідеально звареної кави, а поруч лежала маленька часточка лимона на блюдці — за старим італійським рецептом для бадьорості. Марк узяв чашку, відчинив скляні двері й вийшов на свій приватний балкон.

Краєвид справді вартував кожної витраченої на бронювання гривні. Нескінченна синява Тірренського моря зливалася на горизонті з безхмарним небом, далеко внизу об скелі тихо розбивалися білі гребені хвиль, а повітря пахло сіллю, хвоєю та стиглими цитрусами. Марк зробив перший ковток, заплющив очі й видихнув. Дзен був відновлений. Прорахований до дрібниць рай працював без збоїв.

Аж раптом за дерев'яною перегородкою, що розділяла їхні балкони, пролунав звук, який змусив Марка миттєво розплющити очі. Це був не просто шурхіт. Це був тріск пластикових стільців, тупіт босих ніг і гучний удар об поруччя, який супроводжувався виразним:

— Ай! Ну чому ці італійські меблі такі кутові?!

Марк застиг із чашкою біля самих губ. Його смартгодинник на тумбочці в кімнаті, мабуть, знову почав тривожно вібрувати, але господар уже не мав потреби дивитися на датчики. Він повільно повернув голову ліворуч.

Через стінку, прикрашену пишними кущами квітучої рожевої бугенвілії, яка мала створювати бодай якусь ілюзію приватності, тріумфально випливла Аліна. Як вона примудрилася змусити суворий італійський персонал заселити її на шість годин раніше регламенту — залишалося загадкою, гідною найкращих спецслужб світу. Але факт залишався фактом: Аліна була тут.

Втома від нічного перельоту? Паніка через зламане взуття? Забудьте. Аліна виглядала так, наче щойно виграла тендер усього свого життя. Вона була вдягнена в шовковий халат глибокого смарагдового кольору, який постійно намагався зісковзнути з її лівого плеча, на голові височіла кумедна, величезна чалма з білого рушника, а на носі сиділи величезні сонцезахисні окуляри у формі котячих очей у білій оправі. Проте найголовнішим елементом її ранкового образу був витончений кришталевий келих, у якому грайливо пінилося іскристо-золоте просеко. О дев'ятій ранку.

— О, містер Блокнот! — Аліна помітила його миттєво, граційно спираючись ліктем на дерев'яну перегородку і злегка піднімаючи келих у повітря. — А я думала, ти ще бігаєш свої кола пекла по італійській спеці. Дивлюся, твій халат застебнутий на всі ґудзики... Ой, постривай, на халатах же немає ґудзиків. Але ти все одно примудрився зав'язати пояс так, наче це краватка на засіданні ради директорів.

Марк повільно опустив чашку на блюдце, намагаючись, щоб порцеляна не цокнула занадто голосно. Він розправив плечі й подивився на неї з чистою, професійно вихованою іронією.

— Доброго ранку, Аліно. Бачу, твої переговорні навички досі здатні ламати будь-які системи. Як тобі вдалося отримати ключі? Погрожувала адміністратору терористичним актом за допомогою зламаного босоніжка?

— Навіщо так грубо, Левицький? — вона зробила маленький ковток просеко, заплющивши очі від задоволення. — Трохи жіночого шарму, щира розповідь про важку долю українського бізнесу та комплімент мамі портьє щодо її рецепта домашнього лімончелло. Через п’ять хвилин виявилося, що покоївки — це найкращі подруги його сестри, і вони прибрали мій номер зі швидкістю звуку. Тобі, з твоїми графіками, цього не зрозуміти. У світі людей панує емпатія, а не Excel.

— У світі людей панує регламент, Аліно. А те, що ти називаєш емпатією, зазвичай називається порушенням готельних інструкцій, — спокійно парирував Марк, беручи часточку лимона і витискаючи кілька крапель у свою каву. — До речі, алкоголь о дев'ятій ранку на порожній шлунок — це прямий шлях до порушення метаболізму та дегідратації під відкритим сонцем. Але, звісно, твоя інтуїція краще знає, як працює печінка.

— О Боже, Марку, ти не змінюєшся! — Аліна весело засміялася, і цей звук, такий дзвінкий і чистий, неочікувано відлунив десь глибоко в грудях Марка, викликаючи хвилю небажаних спогадів. — П’ять років минуло, а ти досі розмовляєш як медичний довідник або брошура з охорони праці. Це не просто алкоголь, це просеко. Символ моєї особистої перемоги над дедлайнами. І взагалі, я святкую.

Вона раптом випрямилася, дістала з кишені халата телефон, увімкнула гучний зв'язок і поклала його прямо на широкі перила балкона, ближче до Марка. Екран спалахнув, і з динаміка пролунав схвильований голос її заступниці Каті: