13. Розділ, в якому майстер виграє суперечку

Майстер сутності сміявся вже кілька хвилин, реготав, як заведений, навіть окуляри зняв, щоб зручніше було витирати сльози. Я терпляче чекала, поки він заспокоїтись, не втручалася. Ну, буває, накотилось щось на людину. Відпустить сміх, тоді майстер мені дасть пояснення. А поки нехай сміється, кажуть, що добрий сміх покращує апетит.

— Ох, прошу вибачити мене, керо, — нарешті заспокоївся він, похитав головою і поділився: — Я зовсім не хотів вас зачепити своєю реакцією, але ситуація і справді кумедна. Особливо тому, що ви тут, а вони — там.

Я вже хотіла запитати, хто вони, як раптом зрозуміла, що очі майстра, які він більше не ховав за окулярами, дуже відрізняються від людських. Вони найбільше були схожі на очі звіра. Форма їх була трохи більш розкоса, ніж це поширено у карменгорців. Можливо, саме тому майстер і назвав мене сінною, бо сам мав івстрійське коріння. Насиченого помаранчевого кольору райдужка займала майже весь видимий простір ока, а точка зіниці постійно коливалася, підлаштовуючись під освітлення. Напевно, з такими очима можна добре бачити у темряві, подумалося мені. Але спитати, як так вийшло, що майстер сутності мав таку дивну особливість, я не наважувалася…

— Напевно, ви вперше близько спілкуєтеся із сутнісником? — усміхнувся він. І я з подивом зрозуміла, що він має рацію. Ні, я бувала і на ярмарках, і зіштовхувалася з сутнісниками в Хідрі, та й до нас у Михал приїжджали вони раз чи два на рік, щоб оглянути овець, пройтися кордоном лісу та переконатися, що дикі сутності не перетинають його. Але я зараз не могла згадати, чи було таке, щоб я з якимось із майстрів розмовляла, окрім коротких розмов щодо контрактів. А в дитинстві…

— …Знаєте, якось у дитинстві я зайшла до одного з наметів на ярмарку. Ненароком. Заблукала сама, коли шукала батька, — повільно промовила я, подумки воскрешаючи ті спогади. — Але побачила, що помилилася, мантія з синім хутром та тонкими шкіряними смужками лежала на кушетці. А біля неї перевдягався чоловік. Він був… із хвостом?

Я втекла тоді, червоніючи та біліючи, і так нікому й не сказала, що бачила. Тим більше, що батько знайшовся в сусідньому наметі. А потім — після свята, безлічі солодощів, гойдалок та чудових виступів — хвіст перетворився на щось неіснуюче. Я вирішила, що мені привиділося.

— З пензликом чи волохатий? — добродушно підморгнув мені майстер, а коли я розгубилася, похитав головою: — Не варто так переживати. Просто наступного разу знатимете, що таке можливо. Кожен самостійний майстер сутності має хоча б крихітну, але відмінність. Це нормально, це знак відповідальності та вмінь. Просто ми не показуємо її кожному перехожому. Люди не завжди добрі до тих, хто відрізняється від них.

— Так, я розумію, — я повільно кивнула.

У мене було гарне дитинство, мій батько багато зробив, щоб я ніколи не хвилювалася з приводу низенького росту або відмінностей обличчя. Але іноді траплялися сутички та сварки. Наприклад, з тим самим Тельбіном. Він із задоволенням обзивав мене сліпою личинкою, прикривав очі до щілин і ходив наче сліпий. У відповідь я пустила чутки, що йому досі витирає ніс нянечка, а ще він боїться грози.

— Мантії для того і призначені, а ще так прикрашені, щоб приховувати більшу частину дивних елементів, — знизав плечима майстер. — Але іноді доводиться вигадувати ще щось…

— Наприклад, окуляри? — зрозуміла я.

— Або можна зробити ще так, — він глибоко зітхнув, заплющив очі — і вже за кілька секунд на мене дивився звичайний чоловік.

— Але як?..

— Суть сутностей — це зміна, — сказав майстер. — Тільки довго тримати подібне маскування мало кому під силу. Це як носити незручне взуття, колись обов'язково захочеться змінити його, комусь раніше, комусь пізніше.

— Дивно, — пробурмотіла я. — Дякую, що пояснили. Я такого ніколи не чула.

— І з великою ймовірністю не почули б. Якби спеціально не впізнавали. Ми не робимо з цього великої таємниці, але й не виставляємо свою відмінність. Навіщо мені тремтячий від одного мого погляду клієнт, який прийшов купити лише сутність для вилову щурів, — відмахнувся він. — Але вам, люба керо, ця пара подробиць знадобиться.

— Точно. Ларко, — згадала я те, з чого власне мала почати.

— Вежа Ларко — це не лише володіння роду Ларко. Це і школа для сутнісників із гуртожитком, вона розташована біля стін вежі зовні, бібліотека та практичні зали, лікарня, загони для сутностей, сад, теплиця, звіринець і, звичайно ж, підвали зі складами інгредієнтів, колекціями…

— Це все вежа Ларко? — здивувалася я. — Але ж я бачила…

— Вежу — ту, яку так люблять зображати на картинах — завжди малюють із певного місця, тоді за основною старою будівлею не видно прибудов, — хмикнув майстер. — Втім, ви скоро самі побачите все. Хоча, може, й ні. Сімейне крило знаходиться окремо, має окремий вихід, так що в принципі ви можете не перетинатися з іншими.

— Після ваших слів мені вже хочеться подивитися, — зізналася я. Все ж таки коли я підписувала шлюбний договір, то і не думала, що собою являє Ларко та його володіння. Ні, знати знала, що їхній рід — то потомствені майстри сутності, але більше мене цікавила їхня близькість до короля. А тепер я б із задоволенням сунула свій ніс хоча б у ту бібліотеку.

— Але це варто обговорити з самим майстром Ларко. Можливо, він вважатиме ваше бажання необачним. Сутності бувають дуже небезпечними.