9. Розділ, в якому Ханна їде в ніч

— Як твої справи, дівчинко? Скучила? — я обняла Хвилю за шию і притулилася до теплої шкіри. — Вибач, що мене довго не було. Не могла встати з ліжка! Вже й забула, коли так сильно хворіла. Може, ніколи?

Хвиля шумно видихнула мені у волосся і тицьнулася носом у щоку — вона теж була рада мене бачити, нехай я і погана господиня, яка про неї забула і зовсім не відвідувала. Їй довелося терпіти конюха та його помічників, ще й вибігати розім'ятися разом із рештою коней. Але ж вона не просто якийсь там кінь!

Звичайно, цього мені ніхто не сказав, тільки обнюхали мене, обурено пирхаючи. Але я знала характер свого верха, тому представила дуже яскраво, який скандал вона б мені влаштувала.

— Все, тепер не піду, тепер у нас буде довга подорож, — втішила я її. І Хвиля відразу випросталася, витончено, з котячою грацією, потяглася, хоча в ній ні грама не було від котячих.

Я б залюбувалася нею, але часу не було, тож одразу приступила до справи — треба було закріпити всі пакунки. Розумниця Хвиля зігнула ноги, щоб мені було зручніше.

Верхи взагалі були дуже вдалими, хоч і своєрідними сутностями. Варто почати з того, що зовнішній вигляд та розумові здібності верха залежали від бажань господаря та здібностей майстра сутності. А верхом цю істоту називали, тому що вона призначалася для верхової їзди, адже іноді воно не особливо на коня було схоже — я якось бачила шестилапого верха і верха, покритого лускою.

Моя Хвиля була схожа зовні на коня, тільки хвіст мала довгий, вкритий короткою шерстю, з «пензликом» на кінці. Ще вона була дуже кмітливою, я неодноразово помічала, що вона повністю розуміє мене — не лише інтонації того, що я говорила, а й слова. Можливо, вивчила слова-команди, адже я з нею з перших днів її життя, і переважно я ставилася до верха як до друга, а як до нетямущої істоти.

Сьогодні я віддала вказівку погодувати її окремо. А ще поміняти прогулянкове сідло на міцніше, що підходить для тривалих переїздів. Зібрані речі влаштувалися зручними пакунками по обидва боки від сідла, невелику скриньку з книгами та ліками я прив'язала за сідлом, а цінності — документи, гроші, прикраси та мій шлюбний договір — переклала в сумку, повісила через плече і сховала під курткою. Ніж я закріпила на поясі і нарешті взяла Хвилю за поводи. Тут мене і наздогнало відчуття того, що з цього моменту починається щось нове для мене.

Невідоме.

Що ж, це не так і погано. Особливо коли я робила крок у майбутнє добровільно та усвідомлено.

— Тихіше, дівчинко, — попросила я Хвилю, коли ми покинули стійло і зайшли за будівлю. Маєток залишався за спиною — світилися деякі вікна, незважаючи на пізню годину, і до мене долітали рідкісні звуки. Навіть здалося, що я чула рев Тельбіна. Повинен же він був відреагувати, коли ляже в ліжко з жабами. Але перевіряти, чи це так, чи то моя фантазія, я не стала: під прикриттям дерев застрибнула в сідло і рухом стегон послала Хвилю вперед. Залишати маєток я вирішила через яблуневий сад.

Хвиля рушила швидким кроком, вона знала, куди їхати. Це був один із звичних нам маршрутів. Звичайно, на шляху буде паркан, який не під силу подолати коню, але це не стосувалося верха. Хвиля звично зробила пару пробних стрибків і злетіла над парканом. Опустилася вона м'яко, струсила головою, хвіст хльоснув по поклажі. Я погладила її по шиї, шепнула пару слів подяки — і Хвиля відразу помчала між дерев. Я тієї ж миті нахилилася до її шиї, щоб не подряпати обличчя об гілки.

Поки що мені думати не треба було, куди їхати. Все одно спочатку потрібно було зробити чимае коло і вибратися на основну дорогу. З маєтку я виїхала так легко ще й тому, що охорона цієї ночі старанно дивилася куди завгодно, але не в мій бік. А якщо дядькові найманці і помітять щось, то буде вже пізно. 

Так, Хвиля була швидша і спритніша за коня, але я не хотіла ризикувати — краще тихо об'їхати небезпечну частину маршруту.

Напрочуд було не так темно, як я думала. Далі від маєтку зірки здавалися величезними світильниками, а білястий серп нічного сонця розкреслив небосхил майже навпіл.

Я майже не чіпала поводів, трохи коригувала напрямок руху колінами або дотиком до шиї верха. Важко сказати, що б я робила без Хвилі. Напевно, вигадала інший план, але просто вже не було би.

Пробиратися навколо маєтку довелося краєм лісу, через це було трохи не по собі. Десь скрикнув нічний птах, йому вторив скрип дерева. Над головою промайнула велика тінь.

Не просто велика, величезна! Така й мене потягне!

Я відразу смикнула Хвилю убік, щоб вона зникла між дерев. Не вистачало ще потрапити в пазурі якоїсь лісової дикої сутності. Їх після війни із північними хетами розплодилося чимало. Майстри сутностей створювали їх безконтрольно, треба було захищати життя, інші були часи. А потім, коли прийшов мир, не відразу звернули увагу, що місце звірів подекуди зайняли сутності. Їхні нові покоління більше не підкорялися сутнісникам, були дикими і продовжували розмножуватися. Одне нас у більшості випадків рятувало — дикі не дуже любили людей і оминали поселення. Але все одно треба було бути обережнішими вночі.

— Краще б нам не потрапити на обід такій пташці, — пробурмотіла я, дивлячись навсібіч.

Ніч знову стала тихою. Вже не було видно й натяку на маєток. За моїми розрахунками я була десь посередині між ним та найближчим селом. Незабаром натраплю на поля селян та місцеву дорогу. Мірні похитування в сідлі заколисували, навалилася втома. Я знову відчувала слабкість, хвороба все ж таки не відступила повністю, а я до того ж два дні поспіль сильно нервувала і не сиділа на місці. Довелося підбадьорити себе щипком і зайняти голову плануванням: вкотре обміркувати, що буде далі.