8. Розділ, в якому починається втеча

Час промайнув непомітно. Здавалося, ще годину тому я не знала, куди діти себе від хвилювання, а тепер поспішала швидше покинути кімнату. За спиною залишилося моє життя — одяг, книги, дрібниці — письмове приладдя, м'які вишиті дитячі іграшки, пам'ятні камені та черепашки. Світильники ми вибирали разом із батьком, і один із них два роки як трохи барахлив. Покривало на ліжку зберігало сліди експериментів — художніх і хімічних — рясніло цятками ледве помітними, але я знала, що вони там були. Половиці біля ліжка рипіли і були витерті моїми ногами, а поміняти їх я все ніяк не могла зібратися. Та й було не до цього. Крісла біля високого довгого столу стояли вже з десяток років. Батько любив прийти до мене з купою новин і розповідати, поки я чимось займалася — чи вишивала, чи вишкрібала з деревини, а може, гортала якусь книгу.

Важко було піти, але потрібно. До того ж частина пам'ятних речей, які навряд чи потрібні комусь, крім мене, я вже склала у кілька дерев'яних коробок. Саве спробує їх зберегти.

З маєтку я вирішила вибиратися не через головні сходи, а через вікно. Так, другий поверх — це не так безпечно для спуску. Але проблемою це стати не повинно було, все ж таки я пару разів у дитинстві так вискакувала на вулицю, а вся стіна зовні була увита рослинами. А в результаті…

Спочатку у підвіконня ткнулися сходи, які зазвичай використовували в саду і для ремонту зовнішніх стін маєтку. Я здивовано підняла брову, а Саве цієї ж миті кинулась відчиняти вікно, потім схопила перший пакунок із речами і простягла назовні. Його одразу ж підхопили чиїсь руки. Так було і з другим пакунком.

Я хмикнула і підійшла ближче, щоб подивитися, що там зовні, власне, відбувалося. І довелося мені здивовано пробурмотіти:

— Отакої…

— Ну, керо, швидше спускайтеся, — поквапила мене Саве.

Взагалі, коли я сказала, що спущусь по стіні, то припускала, що Саве просто прийме до відома мої слова. Вона вийде через основний вхід і зустріне мене ззовні. І я точно не розраховувала, що буде якась допомога. А тепер я визирнула назовні і побачила біля сходів як мінімум трьох людей — судячи з силуетів, це були головний кухар, садівник і головна служниця. Вони шепотілись і поглядали навсібіч, а коли побачили мене, то замахали руками.

Я не стала питати, хто був ініціатором — чи то Саве запропонувала, чи то вони самі вирішили, а просто зіскочила сходами вниз. Вже опинившись на землі, відкріпила поділ щільної верхньої спідниці від пояса і привела в порядок одяг.

— Ось, пов'яжіть на голову, — сказав головний кухар, і мені в руки засунули темну щільну хустку, у нічному невірному світлі я намацала геометричну вишивку, пахло від тканини чимось солодким. — Такі торгові представники мають. І від пилу захистити обличчя можна.

— Може, й за хлопця приймуть, керо, — пробурмотіла служниця. Тут, на жаль, мені не пощастило зі зростом. Максимум за підлітка можна себе видати.

Але в цілому вона мала рацію, на мені був непомітний одяг для подорожей — довгі туніки з бічними розрізами, зверху безформна куртка, штани, високі черевики і спідниця з твердої тканини, остання захищала від каменів, які будуть летіти з-під копит. Жіночий костюм від чоловічого відрізнявся лише матеріалом та фасонами. Такий одяг повинен був бути перш за все практичним — так, щоб частину його можна було легко замінити в поїздці або швидко відмити, відпрати. Що й зрозуміло, ті самі гінці, посланці чи торгові представники проводили у сідлі чималу кількість годин та днів поспіль.

— Ви, головне, звістку надішліть, як і що у вас, — зітхнув кухар, коли ми зайшли за ріг будівлі. Під моїм вікном залишився тільки садівник — сходи забрати й сліди знищити. Саве вже мала прибрати все зайве в кімнаті, і ми трохи зачекали, коли вона приєднається до нас. — Нехай несуть у торгові ряди до крамниці кухонного оздоблення Ройса. Там я вже її заберу.

— Це було б зручно, — одразу ж підтримала я ідею. Бо мати зв'язок із маєтком хотілося. Та й мені необхідно було знати, що тут станеться після мого зникнення, а також отримувати звіти про стан маєтку та рішення дядька, щоб, коли повернуся, не метатися, а знати точно, що слід виправити насамперед, а з чим можна й почекати.

— І візьміть ось, я зібрав запасів. Все, як заведено збирати в далекі поїздки, — мої пакунки поповнилися ще одним. То було до речі. Тому що з собою у мене були тільки ягоди та горіхи, а харч я зібралася купити в Хідрі.

— Дякую, — я кивнула їм, але тут двері стійла рипнули — ми з Саве сховалися глибше в тінь, а кухар із служницею поспішили піти геть. Справді, що більше людей збиралося, то більша ймовірність, що нас хтось почує.

Ми з Саве завмерли. Було трохи не по собі. Невже Імріко? Але він мав пити із Соєром. І в цьому дальньому стійлі зараз перебувала, на мою думку, тільки Хвиля. І конюх. Але останній чергував біля основної будівлі конюшні — в його кімнаті горіло світло і виднілися тіні.

Я дослухалася. Двері знову рипнули — хтось не зачинив їх, а потім у тиші пролунав вельми виразний схлип. Дівчачий.

— Перевіриш? — вказала я Саве на двері. Я не турбувалася за служницю, не було таких небезпечних істот, які плакали, як дівчатка-підлітки. Пройшло зовсім трохи часу, як Саве виглянула і махнула мені рукою.

До стіни притискалася Соліра і дуже демонстративно ховала руки. Але на моє прохання все ж таки показала їх, хоч і скривилася від небажання. Я запалила м'яке світло в дальній частині стійла і подивилася на її долоні — вкриті яскравими плямами, вони явно свербіли і боліли.