7. Розділ, в якому освідчуються в коханні, але невдало

Вечеря закінчилася досить невиразно: я не дивилася навсібіч, тільки в тарілку, особливо не встрявала в розмову, навіть прийняла простягнуту руку Імріко, коли піднімалася зі стільця, тихенько попрощалася і спробувала втекти до себе. Зробила майже все, щоб бути непомітною наприкінці вечора. Жаль, що все марно було.

Аліка до того ж під час вечері мимохіть промовила, що найближчі найкращі дати для весілля будуть якраз через два тижні. Можна встигнути і з приготуваннями до урочистостей, і гостям розіслати запрошення не в останній момент. І коли я обурено подивилася в її бік, вона лише знизала плечима і додала:

— Поколіннями кери погоджувалися на договірний шлюб, тож що не так? — на цьому розмови за вечерею закінчилися, і вона пішла. А я вперше подумала про те, чи були у неї до дядька почуття. Крім звички, звичайно, за стільки років вона точно мала сформуватися. Але чи відчувала кера Аліка хоча б симпатію та бажання бути з ним тоді, багато років тому?

Дядько, звичайно ж, не забув про свою вимогу і викликав мене до себе в кабінет за годину після вечері або близько того. Я кинула кілька різнокольорових широких хусток, які ми з батьком привезли з Івстрії, до інших речей, поправила зачіску, ще раз замазала крапочки укусів кремом і рішуче вийшла з кімнати.

Сьогоднішнього пізнього вечора в будинку було жваво. Кудись пробиралася, ховаючись у тінях, Соліра. Чувся гучний сміх Соєра і голос Аліки, яка вичитувала кухарів за надмірно насичений смак страв. Одне добре: дядько виділив Імріко гостьові кімнати у протилежному від мого крилі, зіткнутися випадково ми не могли. Мені так було спокійніше, чесно кажучи. Менше спокуси видряпати йому очі. А навіть якби нас і побачили разом…

Давно минули ті часи, коли ганьбою вважалося навіть сидіння на одній лавці чи поцілунок незаміжніх хлопців чи дівчат. Правду кажучи, хлопцеві в тих випадках діставалося набагато менше кривих поглядів, ніж його подрузі. Але це не скасувало, що часом і улюблений син міг потрапити в немилість усіх наречених через підозру, що в нього пара-трійка позашлюбних дітей росте.

Я не боялася, що Імріко прийде до мене з якимись вимогами чи захоче витягти надвір подивитися на зірки. Охорона поряд із моїм крилом не просто так стояла. Я не скорочувала їхнього штату ще й через те, що раз-у-раз грабують сусідів. Доходило до такого, що злодії виносили цінності серед білого дня. А тепер охоронці нагоді й у такому разі — як відлякувач небажаних гостей.

Але, на жаль, охорона від дядька мене не могла врятувати.

— Я думав, ти мене правильно зрозуміла, — хмурився дядько.

— Правильно, але хочу переконатись у договорі, — продовжила наполягати я.

— Думаєш, я печатки підробив, чи ще якусь нісенітницю собі уявила? — хмикнув він надто впевнено. Але я стояла на своєму. Може, він намагався мене змусити сумніватися та відступити? — А якщо покажу договір, то мені перестанеш нерви мотати?

— Звичайно, дядьку, — смиренно погодилась я. Так-то у мене справ було неміряно, крім як про дядькові нерви дбати.

І папери таки потрапили мені до рук. Я насамперед знайшла поглядом печатки, схилилася над ними і здивовано відсахнулася. Виглядали як справжні та давно проставлені, всі підписи були завірені. Я пам'ятала, як сама проставляла такі ж самі на договорах. Але як? Батько не міг погодитися на такий договір, але підтвердження… Дата виставлена ​​правильно, почерк батьківський. Що за нісенітниця? Здається, я не змогла стримати подиву, бо дядько хмикнув і посміхнувся так, ніби він розумів мою реакцію.

Втім, що мені до його думок, треба було переглянути пункти договору. А він був… гм, типовим. В основному йшлося не про наші з Тельбіном життя і майбутнє, а про торгівлю, обмін та спадок. Я пробігла рядки поглядом, але вичитувати все не було сенсу.

— Ну що? — поцікавився дядько. — Все ясно?

— Сподіваюся, умови справді вигідні, — знизала я плечима, а сама дивилася убік. Бо раптом поглядом видам себе.

— Нормальні умови, — засміявся дядько. — Твій батько добре про тебе подбав.

— Так, розумію, — тихо відповіла я, але голос все одно здригнувся. Серце вже звично заболіло. Як же хотілося, щоб двері до кабінету відчинились і на порозі з'явився його справжній господар — мій батько. Скільки разів мені здавалося, що ось-ось — і це станеться, що не потрібно самій тягнути все на собі, що вже близька допомога. Але щасливий момент все не наставав, а потім і три роки минуло. Сльози як завжди навернулися на очі, і я схлипнула, сама того не бажаючи.

— Ну чого це ти, Ханно, — пом'якшав дядько. — Ти ж моя племінниця, я тебе не кину… Ну, підписуй. Зараз Імріко покличу…

— Ні! — підстрибнула в кріслі я. Дядько від обурення крякнув, і, щоб він не став сердитися, я затараторила, пояснюючи:

— Давайте підпишемо завтра?.. Якщо мені доведеться виконати цей договір, то нехай усе буде красиво, — я запнулася, а потім згадала слова Аліки і продовжила трохи іншим тоном, незграбно граючи збентеження: — Щоб сукня на мені була нова, не пом'ята, і жодних тіней під очима. Щ-щоб Імріко дивився на мене з цікавістю, а не так як зараз кривився... Щоб весь маєток бачив, що я задоволена і рада…

На мить я злякалася, що зараз він мені не повірить. Груди Мирни, я собі точно не повірила б, незграбні фрази, рухлива інтонація, паузи між фразами — я нагадувала собі поганого вуличного актора. Та й з чого раптом мені згадувати про сукні? Знай мене дядько краще або хоча б сприймай всерйоз, то тільки б посміявся з моїх слів. Але мені пощастило.