4. Розділ, в якому Ханна працює

Проблеми в маєтку були прості: вівці у фруктовому садку. Іноді тварини вибиралися із загонів і заполоняли то сусіднє село, то околиці маєтку, то сад, протоптавши доріжки між яблунь і груш. Найчастіше причиною був паркан загону, який так чи інакше руйнувався, або ж неуважність працівника, який не закрив засувку. У принципі з поверненням отари в загін спокійно справлялися отарні собаки або чорно-вівці — спеціально виведені істоти, за якими отара слідувала без заперечень. Такі події навіть не вимагали присутності кера, батькові чи мені повідомляли вже після. Це, звичайно, якщо майну маєтку не завдається шкоди, чи якщо на свободу вирвалася тільки одна отара овець. Сьогоднішня ж подія... О ні, я не могла допустити, щоб вона закінчилася швидко і безболісно. Нехай дядько відчує всю красу володіння маєтком.

Отари треба було поділити. Усіх овець перерахувати. Спірних тварин виводили на загальний суд — були такі, у кого тавро неякісно нанесли або господар був надто зайнятий і забув про нього. А може, взагалі хотів заощадити на податках: адже якщо немає тавра та запису в обліковій книзі, то вівця фактично пасеться на луках, що належать керу, безкоштовно. Поки це не виявлять.

Все це породжувало сварки між власників овець, адже ще потрібно оцінити збитки, завдані власності кера, тобто садам. Дядько мав затриматися надовго.

Втім, час я втрачати не стала, а раптом переоцінила бажання родича контролювати свою нову власність. Раптом Соєру набридне там знаходитися, він доведе дядька своїми стогонами, і його відправлять назад. Ні, ризикувати не можна було.

— Приємного дня, — пробурмотіла я, встаючи з-за столу.

Аліка зміряла мене уважним поглядом, піджала губи і зітхнувши все ж таки промовила:

— Добре, я допоможу тобі підготуватися до приїзду нареченого. Тобі не доведеться червоніти перед Імріко через свою неохайність, я все візьму в свої руки. Якщо вже твоя мати…

Я рипнула зубами — будь-які згадки про те, що мати мене кинула, бісили. Плакати я перестала ще в дитинстві, відчувати себе покинутою теж. Батько робив усе можливе, щоб у моєму житті не було порожнечі, а ще він завжди казав, що в нашій розлуці немає нічиєї провини. Буває така відповідальність, яка перевищує сімейне щастя.

З віком я могла б почати сумніватися, ставити запитання: чи правильно батько розумів це «сімейне щастя». Ось тільки навіщо ранити найріднішу мені людину? Та й вірити в те, що матір до нас повернеться, було простіше, ніж сваритися з батьком із цього приводу або доводити себе сумнівами.

— Я поки що не прийняла рішення щодо весілля, — відрізала я, різко засуваючи стілець. Аліка обурено закашлялася, притискаючи хустку до губ.

— Сестри Мирни? Ти з глузду з'їхала? — вона скрикнула. — Хочеш витратити своє життя на…

— Безкорисливе служіння іншим, так, — я смиренно приклала руки до грудей. Щоправда, обличчя мене все одно видавало — складно сховати роздратованість. Тож Аліка із задоволенням посміхнулася:

— Здається, служіння не так тобі й до вподоби.

— А Імріко що, чимось краще? — я пирхнула і розвернулася до виходу із їдальні. Аліка наздогнала мене біля дверей, стиснула пальці на передпліччі і зашипіла на вухо:

— Навіщо тобі голова дана та симпатичне личко, Ханно, навіщо тобі розум, характер та ділова хватка? Головна кера Імріко вже немолода. Усміхнулася б їй, подала настій, якісь булочки, поговорила на теми, які стареньку цікавлять, влізла в довіру, стала б найкращою дочкою… Їй-то, мабуть, набридли сини та їхні покірні й мовчазні дружини. А з чоловіком ще простіше — де погодитись, де підкоритися, де турботу проявити, а де жалістю натиснути. Маєток став би твоїм!

— З власного досвіду знаєте, керо? — я висмикнула руку з її хватки.

— Дурна, не бачиш свого щастя, — вона видихнула і знову виглядала зарозуміло і холодно. — Увечері даси відповідь своєму керу, що згодна на весілля. Завтра розпочинаємо підготовку.

Я нічого не відповіла, просто розвернулася та пішла собі. Я вже знала, що деяким людям марно щось доводити, вони настільки впевнені у своїй правоті. Але свій вибір я зроблю сама: буде він щасливим чи ні — байдуже, головне — це має бути моє рішення.

Біля входу в моє крило на мене вже чекала Саве. Вона мені швидко вклонилася і пропустила вперед, та тільки за зачиненими дверима не я їй командувала, а вона — мною.

— Швидше моя керо, швидше. Прибирання ось-ось має початися... А дружина вашого дядька любить стояти за спинами слуг і вказувати, де і що не так. Тільки починає вона з кухні, тож якраз усе встигнеться.

Я не сперечалася, зривала туніки, скидала тонкі нижні сукні. Прикраси геть, зачіску теж треба було розплести, щоб скрутити щільний скромний вузол на потилиці. Втім, за три хвилини прийшли помічниці — і процес мого перевдягання пішов ще швидше.

Мені пощастило, що навколо мене були вірні люди. Більшість їх знала мене з дитинства, а з рештою я підтримувала добрі стосунки. Штат слуг у Михалі ніколи не був особливо великим, нам з батьком вистачало, а Аліка поки що не встигла поміняти його чи розширити.

Одяг служниці повис на мені мішком, абияк його вдалося підтягнути шнурками, але мені й не потрібно було, щоб туніка підкреслювала фігуру. Хустку пов'язувала мені Саве, поки я швидко білила брови і замазувала ластовиння. Обличчя мало стати безликим і простим. І хоча з дзеркала на мене тепер дивилася жінка без віку, я все одно турбувалася і злилася. Адже доведеться потай проходити власним будинком!