2. Розділ, в якому Ханна вибирає із зол краще

Я перевдяглася, пірнула в дверцята для слуг, пройшла невелику кімнатку з дрібницями для прибирання і зупинилася біля старої шафи. Коли батько показував мені потайний хід, це був скоріше елемент гри. Коридор був частково зруйнований і, на жаль, за межі маєтку більше не вів. Хіба що в кухню можна було виповзти, але там дверцята відчинялися мало не під стелею, і в підвал. Але всі ці проходи довелося замурувати років десять тому, після того, як один із кухарів вирішив знайти на свій зад пригод і вивалився в ту комірчину, де в холоді зберігалося м'ясо. А ще по всьому проходу були тріщини у стінах. Притиснувшись до них, можна було покликати на допомогу чи тихенько слухати, наприклад, біля кабінету батька.

Навіщо такий дивний таємний хід?

Вся справа в тому, що маєтку Михал виповнилось всього сто з хвостиком років, а побудований він на руїнах фортеці тих років, коли ще не було Карменгора, а землі були поділені між військовими та торговельними спілками. Постійні сутички, зради та бажання отримати зиск призвели до того, що ці землі залишилися без захисту проти завойовників. Північні хети промчали лавиною, і всі будівлі вищі за два поверхи, всі стіни ширші за плечі чоловіка зносилися — щось валили руками та дерев'яними таранами, десь діяли шамани. Ні, останні не приносили жертв, хоч і шепотіли карменгорці про це, їм достатньо було свого каміння — важкого, майже непідйомного. Візки з цим камінням тягли великі волохаті буйволи. Шамани співали пісні, змушуючи каміння видавати жахливий гомін — і земля тремтіла.

Так принаймні писали очевидці.

Коли нашестя північних хетів було зупинено, з фортець та високих веж залишилася навряд чи п'ята частина. Тому я так хотіла якось потрапити до Кармена — столиці наших земель. Батько показував мені гравюри та ілюстрації, а в бібліотеці у нас висіло полотно з краєвидами на околиці вежі Ларко — таємниче, навіть жахливе, але таке привабливе місце.

Повстяні капці м'яко ковзали по каменю, в проході було холодно, я відразу закуталася у верхню туніку сильніше. Саве залишилася зовні сторожити, якщо що, вона дасть мені знак, стукнувши кілька разів деревинкою по каменю.

Я майже одразу знайшла вогнемушок — це значило успіх, отже, спокійно пройду і повернуся, не боячись переламати ноги. Комахи мляво повзали по камінню і добре підсвічували дорогу.

Батько багато разів намагався з'ясувати, де ж їхнє гніздо, щоб узяти частину та розселити їх у підвалі. Все ж така рідкісна істота, таку навіть купити у майстрів сутностей рідко коли вийде, не те що знайти. Цілком безпечна для людей, живе спокійно у повній темряві та харчується вологою на стінах та частинками цвілі. Вміли ж раніше творити!

Легкий біг коридором, прикласти склянку до потрібної щілини та прислухатися. Здається, я була вчасно.

— …Налий і мені, — це голос двоюрідного брата.

— Малий ти ще грегг пити, Соєр, — пробурчав дядько, але чаша глухо брязнула. Значить, таки не відмовив спадкоємцю.

— Оце я розумію! — цмокнув губами Соєр, але через секунду закашлявся. Я подумки захихотіла: грегг — моторошне пійло, і це вважаючи на те, що в батька стояла пляшка одного з найкращих сортів. Спеціально тримав для гостей-шанувальників.

— Що ти розумієш, га? Пити ти тепер будеш тільки в моїй присутності!

— Батьку, та що ти починаєш!.. — простогнав Соєр. А я спробувала зловити нитку їхньої розмови. Що, Соєр знову десь завинив?

— Дочка настоятельки храму Керта? Дуже смішно було зірвати з неї спідницю і з реготом промчати центром міста, так?

У мене очі на лоба полізли. Ні, я чула від батька, що Соєр періодично жартував у компанії своїх друзів, але мені не повідомляли подробиці.

— Що далі? Пограбувати сутнісника? Вимазати лайном щаблі Королівської управи? На що ще ти і твої дружки готові піти, заливши в себе якоїсь бормотухи?

— Ми більше не в Хідрі, я залишився сам, — спробував виправдатись Соєр.

— Я на це сподіваюся. Що в тебе фантазії не вистачить на чергову дурість, — простогнав дядько і, судячи з скрипу, звалився до батьківського крісла. — Скажи мені, що ти все зробив.

— Зробив все. Зустрів посланців, листа отримав, відповідь одразу ж передав.

— Ніхто зайвих запитань не ставив?

— Ні, я одразу відповів, що Ханна захворіла. І що вона вже має нареченого, теж сказав.

— І ніхто більше не допитувався? — продовжував розпитування дядько. Але Соєр тільки реготнув.

— Я там був один із багатьох. Листа із пропозицією привезли всім керам з родів землевласників. А їх довкола Михала чимало, чоловік десять було представників. І всі відмовою відповіли. Кому воно треба — з Ларко зв'язуватися! Якщо не він сам зжере, то якесь чудовисько у вежі задушить! Що там з останньою його дружиною було…

— Досить смакувати безглузді плітки, — перебив його дядько. — Вистрибнула дурепа з вікна — і все. Сама ж погодилася на цей шлюб, чого потім плакати? У рід Ларко не приходять проти волі. Головне, щоб нам не завадив цей Ларко. За ним король, родичі ж, а королівській владі не суперечать.

— І чудовиська в нього, такі потвори!..

— Груди Мирни, ти колись станеш розумнішим? — простогнав дядько. — Коли тобі знадобиться скаковий верх, ти підеш до сутнісника. Якщо грошей вистачить, то замовиш у хорошого майстра. А якщо багато грошей і становище у суспільстві є, то прийдеш до Ларко і покірно проситимеш аудієнції.