1. Розділ, в якому Ханна обурюється

— Це навіть не смішно, — пробурмотіла я здивовано і відвернулася до вікна.

Голова трохи паморочилася, як на зло, майже декаду тому я серйозно захворіла і змушена була валятися непритомною і без сил у ліжку. Насилу пригадувала тепер, коли з'явився мій найдорожчий родич зі своєю родиною. Роками від нього тільки листівки приходили на свята, а тут повномасштабне явище. Я розуміла, що до цього все і йде, але не думала, що закінчиться цей процес саме так. Безглуздо.

Дядько застиг як пам'ятник самому собі, витріщивши на мене очі. Він смішно відкривав і закривав рота, нагадуючи велику круглу рибу, викинуту на берег. Раніше я б розсміялася: в останні роки дядько все намагався скинути вагу, але щоки нікуди не зникали, тільки круглішали. Але сьогодні настрою не було.

— Це не смішно, — повторила я. — У день, коли мого батька, вашого старшого брата, визнали померлим, говорити такі дурниці.

Я ледве стримала сльози. Батько зник безвісти майже три роки тому. І весь цей час я вірила, що він повернеться. Тому лист із королівськими печатками та яскравою червоною стрічкою королівської Палати вартових законів став для мене шоком. Сьогодні кер Фіделус Рольван Михалько офіційно помер.

Зважаючи на все, дехто чекав цього дня з нетерпінням. Печатка на листі давала доступ до батьківського заповіту.

— Це не дурниці, люба племіннице! — тупнув ногою дядько. А я у відповідь тільки пирхнула:

— Ви стверджуєте, що батько поставив мені цю ідіотську умову у своєму заповіті? І не залишив мені жодної записки, яка б пояснила його останню волю?

— Він — мій брат, він дбав про тебе, і я, як теперішній глава нашої сім'ї, виконаю його волю!

Ну звісно, волю… Я простягла руку до тих самих паперів, які, за ідеєю, містили останню волю батька, але дядько відсмикнув руку. Святий зад Мирни, тут не треба було бути особливо розумним, щоб зрозуміти: документ — підробка. І як йому вдалося підмінити оригінали? Вони ж лежали в спеціальному сховищі в нотаріальній конторі.

— Знаєте, ми були дуже близькі з ним, — спробувала зайти я з іншого боку. — І заміжжя… Про таке попереджають!

— Чоловіки не люблять виглядати слабкими, а заповіт — це слабкість, — з занадто розумним виглядом відповів дядько.

— Не слабкість, а передбачливість, — гаркнула я. Не витримала, каюся.

Що ж, все було підлаштовано, це було ясно, навіть якби дядько себе не видав поведінкою.

Я була впевнена у батьку. Наполягати на моєму шлюбі з одним із наших сусідів — з тим, який мені відверто не підходив, не було симпатії між нами — він би ніколи не став. Ми обговорювали цю тему неодноразово. Так, кери з тих сімей, які володіють землями, досі одружуються за договором, хоча ця традиція вже відходить у минуле. Але батько сказав майже відразу, що ніколи і ніхто не змусить мене одружуватись з стороннім чоловіком. Бо у його житті було кохання — до моєї матері, і ці почуття не зникли, незважаючи на всі минулі роки. Незважаючи на те, що вона не могла поїхати з ним до Карменгора, незважаючи на різне становище та обов'язки в їхніх країнах. І його словам я вірила. А дядьковим – ні.

— Я не вийду за кера Імріко.

— Ти залишишся без даху над головою!

Я пирхнула, бо всі ці три роки я не просто чекала на батька, а керувала маєтком так само, як робив він. Не завжди виходило, але поступово я навчилася й цьому. Тим більше, що сам батько багато розповідав і показував мені. Мені ніколи було сидіти без діла.

— Піду працювати, — відмахнулась я. Економкою чи вчителькою мене візьмуть досить легко.

Зазвичай керам найматися на роботу і виконувати чиїсь розпорядження гордість заважала. Я ж бачила в цьому свої переваги. Як мінімум не треба говорити іншим, що робити, просто виконуй роботу сумлінно — і будут гроші. Інший рівень відповідальності.

— Яка ганьба! Не смій навіть казати таке, інакше поїдеш до сестер Мирни! Даю тобі час до завтра, подумай гарненько, напруж свою голову, дівчинко, — просипів дядько, поправляючи комір. — Поки що я забороняю випускати тебе з маєтку.

— За вступ до ордену Мирни ще треба заплатити, дядьку. Триста цілих платинок, чи є у вас ці гроші? — прошипіла я і вийшла. Грюкнула дверима наостанок. Тільки кому гірше зробила? У моїй голові задзвеніло сильніше.

Я пролетіла коридором у своє крило, голосно стукаючи набійками на підборах. Погляд раз у раз відзначав зміни в будинку — чужі обличчя замість знайомої охорони в коридорі, розмова на підвищених тонах долинала звідкись із кухні, і пахло… Так, дружина дядька прикрасила сходи бутонами ромелії, ще й бризнула на квіти парфумами. Це був явний знак — вона впевнена, що лишиться тут надовго, господинею.

— Ну як все пройшло, люба моя керо? — біля дверей у моє крило вже тупцювала Саве, моя служниця. Я мовчки кивнула їй, запрошуючи увійти. Але варто було дверям зачинитися і відсікти нас від зайвих вух та очей, мої ноги підігнулися. Я з силою сперлася на підставлене плече.

— Керо, занадто мало днів минуло, ви ще нездорові! — заголосила моя рідненька стара служниця. Але я лише відмахнулася. Сидіти на місці було не можна, бачила ж, що сходами вже двоюрідний брат піднімався, йшов прямо до кабінету. Треба послухати, про що ці двоє говорять. Може, пощастить, може й ні. 

— Сукню на костюм треба змінити, — я насилу пройшла до тумби біля ліжка і витягла ліки. Пити чи ні? Голова боліла, але можна було витримати. Ніколи ці порошки не підводили, завжди було достатньо трьох днів, щоб підняти мене з ліжка. А тепер я вже й сумнівалася, чи варто брати те, що не допомагало.