відблиск минулого. доп. глава

Я стояв перед троном, прямий, холодний, як того вимагав протокол.
Під ногами — камінь, що пам’ятав кроки сотень таких, як я: гордих, вірних, приречених.
Король говорив щось про відвагу, про честь, про службу.
Його голос розливався по залі, високій, мов храм, і здавався мені чужим.

Я чув лише одне — тишу між ударами серця.
Ту, що з’явилась сьогодні вранці, коли мені повідомили, що вона… що **Віель** більше не дихає.

Я навіть не повірив спочатку.
Мені сказали — вона вкоротила собі віку.
Шпилькою.
Тією самою, яку я подарував їй тоді, коли ми ще думали, що вічність належить нам.

Я дивився на короля, а бачив її — у світлі, у вітрі, в порожнечі.
І думав, як іронічно: я стою тут, живий, увінчаний славою,
а вона лежить десь у темряві, тихо, мов тінь, що не встигла досвітитися.

— У відповідь за твою мужність, — сказав король, і на його губах заграла благословенна усмішка, —
я дарую тобі титул і землю, Едварде з Лотмару.
Ти довів, що честь — понад усе.

Він підняв келих, а залу заполонив звук оплесків.
Сотні рук. Сотні очей.
А я лише кивнув, як належить, і відчув, як пальці стискаються так, що вени виступають на шкірі.

Понад усе, так.
Понад серце, понад неї, понад усе людське.

Віель сміялася б зараз, якби могла.
Сміялася б тим тихим, хриплим сміхом, коли ховала обличчя в моїх руках і казала, що я ніколи не зможу відпустити.
І мала рацію.

Мої губи ворухнулися у відповідь на слова короля, щось ввічливе, щось правильне, —
а всередині мене сипався пил.
Я бачив, як світ стає чорно-білим, як звуки глушить спогад.

Її очі, втомлені, коли я пішов.
Її голос, що благав: *“Не залишай мене серед цих людей, я не витримаю.”*
А я пішов. Бо думав, що врятую її, залишивши.
Але я лише дав їй померти наодинці.

Коли церемонія закінчилась, я вийшов у коридор.
Повітря було важким.
Я сперся об стіну, ковтнув гіркоту, але вона не зникла.
Мої пальці торкнулися грудей, там, де ще горів її подарунок — шпилька, яку вона носила до кінця.
Мене розривало мовчанням, у якому звучало її ім’я.

Я не впав. Не закричав.
Просто стояв.
Тиша всередині була настільки глибока, що навіть біль здавався зайвим.

І лише коли пролунав фанфарний сигнал — початок бенкету — я усміхнувся.
Та усмішка була фальшивою, як і титул, який мені щойно дали.

Зала сяяла світлом, сміхом, музикою.
Я бачив натовп, келихи, розмови, обличчя, що зливалися в тло.
А потім побачив **її**.

Тонка фігура біля сходів.
Світло впало на волосся — не те саме, але схоже.
Погляд — утомлений, колючий.
І я, дурень, на мить подумав, що це **Віель**.

Я зробив крок. Серце пропустило удар.
Вона повернулася — і це була **Естерія**.

Її очі ковзнули по мені холодом, як по чужинцеві.
У них не було співчуття. Лише втому й ненависть.
Може, не до мене. Може, до всього, що залишилося після Віель.

— Не дивися на мене так, — сказала вона, тихо, коли я зупинився поруч.
— Я не вона. І ніколи нею не була.

Я опустив погляд.
І тільки тоді зрозумів —
я більше не бачу різниці між мертвими й живими.

Бо все, що залишилось у мені від життя, померло разом із нею.

Музика в залі стихла, залишивши по собі лише м’який шелест голосів і дзенькіт келихів. Люсія стояла біля Естерії. 
Обидві виглядали так, ніби сам світ уже втомив їх.

— Як це сталося? — спитав я. Голос хрипів, немов забув, як звучати.
— Як… вона пішла?

Естерія здригнулася, потім її очі спалахнули вогнем, який не має жалю.
— **Як ти смієш** говорити про неї так, ніби ти був з нею! — її голос прорізав повітря, як лезо. —
Ти не маєш на це права!

Усі навколо на мить стихли, повернувшись.
Я відчув на собі десятки поглядів, але не зрушив.
Вона тремтіла — не від страху, від гніву.

— Ти навіть не думав бути з нею, — кинула **Люсія**, роблячи крок уперед. Її руки були зціплені, а очі блищали від сліз, що не мали вийти. —
Ти її залишив!
Ти — лицемір!

— Люсія… — прошепотіла Естерія, але не зупинила її.

Люсія кричала, і кожне слово било мене в груди:
— Тебе називають героєм!
Тебе оспівують, підносять, нагороджують!
А ти не врятував єдину людину, якій був потрібен!
Не врятував ту, що любила тебе більше, ніж себе!

Я стояв. Не рухався.
І, мабуть, саме це їх ще більше розлютило.

Мене кликали героєм, коли я повернувся з війни.
Коли меч ще був у крові.
Коли руки ще тремтіли від спогадів, як я закривав її лице своїми долонями, бо не міг дивитись, як вона плаче.

Я не знав, що сказати.
Всі правильні слова вмерли разом із нею.

Тиша впала різко, ніби повітря зникло.
І я вимовив лише одне, ледве чутно, крізь спазм у горлі:
— **Я знаю...**

Моє “я знаю” зависло між нами, гірке, як попіл.
Я знав, що запізно.
Що мої виправдання нічого не варті.
Що ніхто не почує, як я ночами шукав її тінь у порожніх кімнатах.

Естерія відвернулася першою.
В її очах не було жалю — лише холодна втома.
— Пізно знати, Едварде. — тихо. — Ти забрав у неї шанс на прощення.

Вона пішла, а за нею — Люсія.
Її сукня ковзнула по підлозі, залишивши за собою запах гіркого жасмину — такий самий, який колись носила **Віель**.

Я стояв серед сяючої зали, серед сміху, музики й блиску титулів.
І відчував, як світ розпадається на уламки — тихі, гострі, безжальні.

Бо все, що залишилось у мені від гордості,
вмерло вдруге.