біль через витримку. дод. глава

Мене навчили не опускати погляду.
Навчили стояти рівно перед троном, навіть тоді, коли серце б’ється так гучно, що здається — почує весь зал.
Навчили приховувати біль під крижаною стриманістю, бо для чоловіка честі не існує місця для слабкості.
Але ніхто не навчив, що робити, коли вмирає жінка, яку ти кохав.

Новину приніс один із пажів — тихим, майже байдужим голосом, який мав би прозвучати звичайно.
Та слова застрягли в мені, наче уламки складаються.
«Леді Віель… не витримала. Знайшли її сьогодні вранці.»
І пауза.
Потім: «Шпилькою. Тією, яку ви подарували.»

Я не відповів нічого.
Не зронив жодного звуку.
Просто кивнув і пішов, як личить рицарю, який має аудієнцію перед королем.
А всередині — розчинився в порожнечі.

Кроки лунали надто гучно у довгих мармурових коридорах.
Кожен відблиск від факелів нагадував її очі — темні, спокійні, коли вона сердиться, і теплі, коли сміється.
Я пам’ятав усе.
Кожен її рух, кожен подих, ту легку зморшку біля губ, коли вона приховувала сльози.
Пам’ятав, як вона тримала ту шпильку — з червоного каменю, схожого на краплю вина.
Вона тоді сказала:

“Якщо колись мені стане надто боляче, я скористаюсь нею, щоб нагадати собі, що ще живу.”
 Я усміхнувся, не зрозумівши, що це було не жартом.

Перед дверима до тронної зали я зупинився.
Руки — спокійні. Погляд — рівний.
Я знав, як виглядати бездоганно.
Та мої пальці все ще пам’ятали тепло її руки, коли вона востаннє прощалася, не сказавши ні слова.

Ми сварилися тоді.
Вона кричала, що я холодний, що я живу за правилами, а не за серцем.
А я мовчав, бо знав — якщо почну говорити, то залишусь.
А залишитись тоді означало зруйнувати все, що я будував.
Я вибрав честь.
І тепер стою тут, із порожнечею замість грудей.

У голові звучав її сміх — тихий, десь на межі спогаду.
Перший раз, коли я побачив її, вона впала з коня.
Замість злості — розсміялася. Сказала:

 “Тепер я точно запам’ятаюсь тобі.”
 І мала рацію.
 Я пам’ятаю, як її волосся липло до щік від дощу, як вона тремтіла, але вперто не просила плаща.
 Я тоді думав, що сила — це не зламатися.
А тепер розумію, що сила — це мати кого втратити.

“Пане Едварде, Його Величність чекає.”
Голос гвардійця вирвав мене з думок.
Я кивнув.
М’язи обличчя слухняно трималися, ніби нічого не сталося.
Тільки в очах — щось хруснуло.

Я вдихнув глибше.
Запах металу, воску, шовку.
Жодного її запаху.
І це було найгірше — знати, що тепер ніщо не нагадуватиме про неї, крім болю.

Я зайшов до зали.
Король підвів голову, промовив щось офіційне — я чув, але не слухав.
Кожне слово проходило повз, як шум вітру.
Я стояв, схрестивши руки за спиною, і тримався.
Бо мав. Бо мусив.
Бо не мав права впасти, коли вона впала через мене.

Всередині все кричало.
Хотілося вирвати з грудей той уламок, який залишився після неї.
Ту шпильку. Той камінь. Ту пам’ять.

Я бачив її руки у снах — тонкі, сильні, здатні водночас лікувати й карати.
Бачив її очі, коли вона казала:

 “Колись ти зрозумієш, що твої правила — це твоя в’язниця.”
 І ось я стою в ній.
У цій в’язниці, де кожен крок лунає, як вирок.

Коли аудієнція закінчилася, я вклонився й вийшов.
Король навіть не помітив, що перед ним стояв не я — лише оболонка.
Справжній я залишився там, де вона зупинила серце шпилькою, яку я подарував.

У коридорі не було нікого.
Я притулився спиною до холодної стіни й нарешті вдихнув.
Вперше за день — не для того, щоб жити, а щоб не задихнутися.

Мої пальці мимоволі торкнулися грудей — там, де під латами, у внутрішній кишені, я досі носив клаптик червоної стрічки з її волосся.
Ніхто не знав про це.
Ніхто й не дізнається.

Бо вона пішла так, як і жила — гордо, мовчки, залишивши за собою тінь.
І тепер ця тінь — усе, що в мене залишилось.

“Ти колись зламаєшся, Едварде. Але не від війни — від того, що втратив здатність кохати.”
 Її голос відлунює в мені, як прокляття.
 І, можливо, вона мала рацію.
 Бо сьогодні, стоячи перед королем, я вперше по-справжньому зламався.
 Просто ніхто цього не побачив.