фінал

Вітер бився у вікна, немов намагався зламати тишу, що жила в домі Раеля.
Колись цей дім був повен музики, вогню й сміху, тепер же він дихав лише тінями.
Кімнати пахли воском і старим вином, а серед цього застиглого простору стояв він — колись гордий, впевнений чоловік, тепер — тінь від самого себе.

На столі лежав аркуш із вирізаними літерами, які він писав ночами, немов намагався повернути її через слова:
*"Естеріє, я все ще бачу тебе. У відблиску води, у кожній тіні, що проходить повз. Чому ти мовчиш? Де твоє дихання?"*

Він не чув, як сам до себе говорить. Його губи шепотіли її ім’я, як молитву, яку давно забув Бог.
Кожна ніч — то її голос, кожен день — тиша без неї.

Він багато разів повертався до озера.
Туди, де вода поглинула її без сліду.
Без одягу, без тіла, без навіть шелесту трави.
Тільки легкий запах жасмину й відчуття, ніби хтось стоїть поруч і дивиться мовчки.

Раель не міг жити з цим. Не міг забути, як її очі спалахнули тієї останньої ночі — не від любові, а від прощання.
Він пив, бив дзеркала, шукав її в кожній жінці, яку торкався, і ненавидів кожну за те, що вона не була нею.

Його розум поволі розсипався.
Іноді він чув, як хтось співає її улюблену мелодію — з річки, з вітру, зі стін.
І він ішов на звук, босоніж, уночі, з розбитими руками, поки не опинявся знову на березі того самого озера.

Тієї ночі, коли вітер затих, він опустився на коліна перед водою.
— Ти не забрала її. Ти просто сховала, так? — його голос ламався, як скло. — Віддай мені її… бодай спогад… бодай біль…

Вода мовчала.
Тільки ледь-ледь торкнулася його пальців — холодна, спокійна, байдужа.

Раель дістав ніж. Той самий, що колись подарувала йому вона, сміючись.
— Ти сказала, що я не зможу тебе забути, — прошепотів він, усміхаючись крізь сльози. — І ти мала рацію.

Він притиснув клинок до грудей, і різкий подих повітря став останнім.
Перед очима пройшли всі спогади — її сміх, тремтіння губ, запах жасмину, тепло рук.
І вода перед ним знову спалахнула тим самим місячним блиском, яким сяяла в ніч її зникнення.

Його тіло впало до річки,
а вода прийняла його так само, як колись — її.

Тиша.
І лише хвиля, що ледь торкнулася берега, ніби шепотіла:
Тепер ви разом. Але пізно.