контракт під місячною водою 24 глава

Ніч була повністю занурена у тишу. Лише річка тихо шепотіла своїм холодним голосом, відбиваючи місячне світло, що падало на воду срібними смужками. Естерія йшла босоніж по мокрій траві, кожен крок залишав холодні відбитки на зеленому полотні, як доказ її рішучості.
Серце стукало не від страху, а від тяжкості вибору, який важив більше, ніж роки життя.

Запах жасмину ще довго тримався в повітрі, нагадуючи про Віель, про всі ті ночі, коли її сестра плакала в тиші. Вона відчула гостру, нестерпну суміш провини й любові, яка ніколи не могла вийти назовні.

Тінь з’явилася з-під верби. Демон, темна постать із холодними очима, з якими не могла сперечатися.
— Ти готова? — промовив він тихо, його голос відлунював у голові, як дзвінок, що повідомляє про кінець.
— Так, — відповіла вона, і в її голосі було все — біль, рішучість і спокій водночас.

Аркуш чорного пергаменту лежав на камені, блимаючи червоними літерами:
*“Душа за свободу. Кров за кохання. Все, що ти втратила, повернеться у твоєму виборі.”*

Естерія проколола палець шпилькою, і крапля крові потекла по чорному аркушу. Вогонь спалахнув, танцюючи на воді, потім згас, залишивши лише тишу.

Вона закрила очі. У спогадах спливали всі миті — Раель, що пішов, її кохання, яке ніколи не могло бути, і Віель, яка не витримала цього світу. Вона відчула, як біль поступово зникає, а на її місці лишається спокій — холодний, чистий, остаточний.

Коли Раель прибіг до озера, світанок вже починав розфарбовувати небо у рожеві й золоті тони. Він кинувся до води, тримаючи руки простягнутими, шепочучи її ім’я.
Але вона вже не могла відповісти. Тіло Естерії було холодним, тихим, а на губах залишалася легка, майже непомітна усмішка.

Попіл піднявся в повітря, розвіюючись по річці, залишаючи від неї лише відлуння в пам’яті тих, хто залишився.

Раель стояв, не в змозі вимовити ні слова, і лише шепотів:
— Пробач, моя любов…

А над озером знову панувала тиша після шторму.

---

**Короткий епілог. Люсія**

Минуло кілька років.
Люсія стояла на балконі величезного особняка, тепер уже як головна куртизанка та управляюча. Вона була сувора, але справедлива. Кожна нова куртизанка, що приходила до їхньої школи, відчувала, що тут не лише навчать мистецтву спокуси — тут навчать цінувати себе.

Вона дивилася на кімнати, де колись Естерія сяяла, і згадувала все — її усмішку, силу, сміливість і біль. Люсія вчилася розуміти, що влада не лише в розкішних нарядах і гострих словах, а в тому, щоб підтримувати тих, хто слабкий.

Куртизанки для неї стали рідними дітьми. Вона дбала про них, слухала їхні страхи, радості і мрії, даючи змогу відчувати себе захищеними навіть у світі, де їх серця часто ламали.

І хоча в її серці завжди залишалося відлуння болю за Естерію, Люсія навчилася перетворювати цей біль на силу.
Вона більше не заздрила — вона берегла. Берегла тих, кого можна було врятувати від світу, який занадто часто руйнує серця.

І, дивлячись на річку, де все колись закінчилося, вона тихо шепотіла:
— Тепер я збережу те, що ми втратили.

Вона все ще приходить до того озера, після роботи,після зустрічей. Вона чує 2 голоси, які звучать разом. Тихий і ніжний голос Віель і веселий Естерії. Такі які вони були раніше. 2 різні людини які пережили важке. Які бажали кращого, які втратили все.