Епілог. Троянди та попіл 23 глава

Вона дізналася не одразу.
Коли Люсія, тремтячи, увійшла в її покої, слова не знаходили дороги крізь губи.
Але погляд сказав усе.

— Її більше немає, — прошепотіла Люсія. — Вона… пішла. Віель пішла... вона... — Люсія росплакалась, її сльози стікали по обличчю, не дивлячись на почервоніння в очах вона стояла.

Естерія застигла. Жоден м’яз не здригнувся. Лише очі потемніли, мов вода перед бурею.
— Як? — тихо, але в цій тиші був відчай і сум, вона з тримтячими руками і губами стояла рівно. 
— Вона не витримала.

Тиша стала колючою.
Естерія не впала, не заплакала. Просто підійшла до дзеркала, глянула на своє відображення і сказала:
— Вона була сильнішою, ніж усі ми разом.
В думках все що лунало " чому ти мене лишила? Чому ти знов мене лишила? Я не витримаю.. Віель. Сестричко будь ласка....  Я не хочу бути одна без тебе... Чому?" 

Потім повільно, спокійно зняла прикраси, розчесала волосся, й мовила. 
— Відтепер все тримається на мені.

Минуло два роки.

Ім’я Естерії де Валеріс знали всі.
Вона була не просто куртизанкою — вона стала легендою. Її голос мовчав, але мовчання мало ціну. Її погляд ламав гордість найхолодніших чоловіків, а усмішка коштувала більше, ніж золото.

Вона більше не носила білих суконь. Тільки чорні, глибокі, як ніч, у якій зникли всі її сни.
Поруч із нею завжди стояла Люсія — не суперниця, не ворог, а тиха права рука.
Вони обидві знали: любов — це розкіш, яку вони більше не можуть собі дозволити.

Люсія навчилася мовчати так само, як і Естерія. Вони розуміли одна одну без слів.
Коли Естерія пізно вночі виходила на балкон, Люсія просто ставала позаду, кладе руку на її плече — і цього вистачало, щоб не впасти.

Та минуле завжди знаходить шлях.

Одного вечора, серед натовпу гостей, вона відчула цей погляд.
Той самий — палкий, небезпечний, рідний.
Він стояв серед розкошів, у темному вбранні, старший, змучений, але такий самий.
*Раель.*

Світ на мить завмер.
Келих вислизнув із її рук, і звук розбитого скла став початком чогось страшнішого, ніж крик.

Вона вдихнула — і всі роки витримки розчинились.
Його очі шукали її, ніби він уперше бачить.
А вона дивилася на нього й бачила все:
ту ніч, коли він вибрав не її,
сльози, які не встигли впасти,
мовчання, яким вона клялася забути.

Її пальці здригнулися, але Люсія встигла схопити їх, стиснути.
— Спокійно, — шепнула вона. — Це минуле.

Але воно не було минулим.
Бо серце, яке вона вважала мертвим, зробило удар — болючий, зрадливий, живий.

Вона підвела голову, холодно, як навчилася за роки.
І, коли Раель наблизився, її голос прозвучав твердо, майже крицево:
— Мої почуття померли того дня, коли ти пішов. Не намагайся їх воскресити.

Він опустив очі, але усміхнувся — гірко, втомлено.
— Тоді дозволь мені хоча б загинути поруч із ними.

Вона нічого не відповіла. Лише відвернулася до Люсії.
— Пора. Гості чекають.

І вони обидві пішли вперед — дві жінки, які колись ненавиділи одна одну, тепер об’єднані одним:
втратою, яку вже неможливо повернути.

А за спиною Раель дивився, як вона віддаляється, і шепотів крізь натовп:
— Пробач, моя любов.

Та вона вже не чула.
У її серці залишалася тільки тиша.