остання ніч Віель 22 глава

Від лиця Віель

Я завжди казала їм, що серце — лише прикраса. Його можна приховати, продати, обміняти. Але ніколи — берегти.
Тепер я сама не вмію його знищити.

Його ім’я пульсує в мені з кожним ударом — *Едвард*.
Він був тим, кого не можна було любити.
Я знала це, коли вперше торкнулась його руки, коли він клявся служити не мені, а короні.
Та в мені щось зрушилося — щось, що не мало права на життя.

Кожен його погляд був, як полум’я. І я горіла.
А тепер — лише попіл.

Естерія теж горить, тільки інакше.
Її вогонь тихий, задушений. Вона носить біль, наче коштовність. І я бачу — як вона вчиться бути такою, як я: холодною, врівноваженою, байдужою.
Тільки в неї виходить справжніше. Бо вона ще не навчилася брехати собі до кінця.

Я бачу, як вона проходить повз дзеркало й не дивиться в нього.
І я розумію — ми обидві втратили здатність любити, просто я зробила це раніше.

"Едварде", чому я не можу тебе забути?
Я віддала все, щоб не мати нічого.
Я продавала тіло, щоб зберегти розум.
Я навчала інших удавати, що не болить, а сама задихаюсь від того, що ще пам’ятаю твої дотики.

Мені важко навіть дихати без нього. Але ще важче — бачити, як Естерія живе з тим самим порожнім поглядом, який я ношу вже роками.

Я хочу крикнути, щоб усе це зникло. Щоб світ перестав вимірювати нас любов’ю, якої ми не мали права хотіти.
Хочу стерти його з серця, як бруд зі шкіри. Але щоразу, коли заплющую очі — бачу його меч, блиск очей, його голос:
— Ти не така, як вони.

А я — саме така.
І сьогодні я доведу це.

Якщо любов не вмирає сама — я допоможу їй.
Бо краще згаснути раз і назавжди, ніж жити, розриваючись між тим, кого кохаєш, і тим, кого мусиш берегти.

Пробач мене, Едварде.
І ти, сестро, пробач теж.

Вона підводиться, дивиться у вікно, де відбивається її бліде обличчя. Тиша стає занадто гучною. Достаючи гостру шпильку яку їй колись подарив Едвард вона встромляє її прямо собі в горлянку, без каплі жаху. Перед смертю згадує Естерію, маленька радісна дівчинка яка так і тягнулась до неї, а через Раеля, вона була вже зламана. Вона ненавиділа себе за те що дозволила сестрі підійти занадто сильно до вогню, і вона обпеклась. Сльози полились з її очей. Після цього вона вже не змогла дихати і її важке тіло було вже занадто холодним.

Від лиця Люсії

Я думала, що знаю біль.
Я бачила, як Естерія плаче в тиші, як Раель втрачає себе, як Віель приховує рани під коштовним шовком.
Але тепер я розумію — я ніколи не знала, що таке справжній кінець.

Коли я увійшла в її кімнату, там пахло лавандою і попелом.
Свічка догоряла, повільно, мов останній подих.
На підлозі — пляма вина. Тільки то не було вино.

— Віель?.. — я ледве вимовила її ім’я, хоча вона вже не могла відповісти.
Вона сиділа біля вікна, така спокійна, така нереальна.
Здавалося, що просто заснула.
Але повітря було занадто холодним, а її пальці — занадто нерухомими.

На столі — аркуш паперу.
“Не звинувачуй нікого. Я просто більше не могла любити. І не хотіла брехати.”

Я впала на коліна.
Моє тіло тремтіло, але не від жаху — від усвідомлення, що я втратила її ще задовго до цієї ночі.
Ми всі втратили.

Я заздрила їй, її силі, її спокою, навіть її красі, що не потребувала виправдань.
А тепер я бачу: вона була зруйнована ще тоді, коли ми вважали її найстійкішою.
Я не помітила.
Я не захотіла помітити.

— Ти ж завжди казала, що смерть — це слабкість... — прошепотіла я, торкаючись її руки. — А виявилось, що це єдине, на що тебе вистачило.

Сльози текли по щоках, стираючи залишки пудри, розмазуючи темну фарбу.
І я, вперше за все життя, не відчувала заздрості — лише порожнечу.

Вітер ворухнув штору, й аркуш упав мені до ніг.
На звороті, тремтячим почерком, було ще кілька слів:
"Скажи Естерії, що вона не винна. І що навіть куртизанка має право на серце, якщо воно ще б’ється.”

Я стиснула папір до болю, бо знала — я не зможу сказати їй цього.
Я ніколи не зможу виправити те, що розбила в них обох.

І тоді я вперше зрозуміла:
іноді навіть ті, хто живуть найдовше, мертві всередині вже давно.