жаль, плач, байдужість 21 глава

Її ноги самі вели вперед — у темряву, де вже не залишилося нічого, крім подиху води.
Річка блищала, немов дзеркало для зламаних душ. Вона дивилася в неї довго, доки не відчула, що може ступити — хай навіть у безодню.

Але тоді хтось промовив:
— Не роби цього.

Вона різко обернулася. Біля самої води стояв чоловік — молодий, у темному плащі, з поглядом, у якому було надто багато розуміння для чужинця.
— Хто ти? — голос Естерії зірвався.
— Той, хто бачив, як ти плачеш, ще не проливши сліз, — тихо відповів він. — Мене звати Серен. Я просто проходив.

Вона гірко всміхнулась.
— То проходь далі, Серене. Тут нема на що дивитись.

Він зробив крок ближче, не торкаючись її.
— Є. Є людина, яка ще може жити, навіть якщо її зрадили.

Естерія відвернулась.
— Ти не розумієш. Мене зламали. І я більше не дозволю нікому цього зробити.

Вона нахилилась до річки, торкнулась холодної поверхні й прошепотіла:
— Клянусь цією водою, що ніколи більше не відкрию свого серця.

Її голос тремтів, але слова різали повітря, мов лезо.
— Відтепер я — лише те, чим маю бути. Куртизанка без любові. Без болю. Без слабкості.

Вона підвелася, не глянувши на нього. І вперше за весь час у її погляді не було ні відчаю, ні ніжності — лише кришталева тиша.

Серен залишився стояти біля річки, спостерігаючи, як вона йде.
Він не знав її імені, але відчував, що цього вечора щось безповоротно змінилося — не лише в ній, а й у світі навколо. 

Двері до маєтку відчинилися без звуку. Віель, уже готова дорікнути за запізнення, завмерла — Естерія стояла на порозі вся в мокрому одязі, очі порожні, а губи тремтіли.
— Естеріє… де ти була? — прошепотіла Віель, підійшовши ближче.

Та не відповіла — просто кинулась їй на руки, притискаючись так, ніби шукала не притулку, а прощення.
Сльози полились беззвучно, залишаючи сліди на втомленому обличчі.

— Я більше не хочу… — хрипко промовила вона. — Не хочу нікого любити.
Віель здригнулась.
— Ти не розумієш, сестро, — голос її ламався. — Любов забирає все. Вона робить нас слабкими. А мені більше не можна бути слабкою.

Вона відступила, обхопила себе руками, наче замикала всередині всі залишки тепла.
— Зроби з мене ту, якою ти хотіла бачити. Я навчуся всьому. Я працюватиму, як належить… лише не змушуй мене відчувати знову.

Віель не знайшла слів. Вона бачила перед собою не сестру — уламок тієї, що колись сміялася, коли світ здавався добрим.
І тоді вона лише тихо прошепотіла:
— Добре, Естеріє. Якщо це те, що ти справді хочеш…

Дівчина кивнула, і в тому кивку було щось страшніше за відчай — спокій від людини, яка перестала мріяти.

Ніч була така ж, як тоді, коли він пішов.
Раель стояв у саду, не наважуючись ступити далі. Перед ним — вона, у темній сукні, спокійна, чужа, без усмішки.

— Естеріє… — голос його зірвався. — Пробач, моя любов.

Вона подивилася прямо у вічі. У її погляді не було ненависті. Лише спокій — той самий, яким закінчується буря.
— Ти запізнився, Раелю.

Він зробив крок, але вона відступила.
— Ти не розумієш, — продовжила тихо. — Любов для мене більше не існує. Ти забрав її тієї ночі. І я не хочу повертати те, що зруйнувало мене.

Він опустив голову, відчуваючи, як щось холодне розчиняється всередині.
— Я все ще люблю тебе, — шепнув він.

— А я все ще пам’ятаю, — відповіла вона. — Але це не одне й те саме.

Вітер пройшов між ними, забравши його слова.
І, коли він підвів очі, її вже не було — лише тиша після шторму. Він зрозумів все занадто пізно, в його очах постійно була вона, гарна, з посмішкою на обличчі, яке повільно змінюється на втому і беземоційність. Його уява вже нічого спільного з реальність не мала, але ця уявала стала для нього кращим світом.