Тиша після шторму 20 частина

Його поява була як удар — не фізичний, але такий, від якого в грудях защеміло. Він стояв навпроти неї, дивився так, ніби нічого не сталося. Але все сталося.

 Естерія зробила крок назад. Її пальці мимоволі стиснулися в кулак, нігті врізалися в долоні, але біль не допоміг повернути дихання. З грудей вирвалося щось, схоже на подих — але не вдих, а злам.

Її серце шалено калатало — не від радості, не від того тремтіння, яке вона колись відчувала біля нього. Ні. Тепер це було схоже на те, як б’ється птах, замкнутий у клітці: хоче вирватися, б’ється об ребра, душить її зсередини.

Вона відчула це першою — запах. Знайомий, огидно солодкий, трохи пряний, із нотками бузку й чогось пекучого. Люсія. Він був у її обіймах. Можливо — на її шиї, між її стегнами, в її сміхові. Запах переслідував Естерію, як злісний привид. Він оселився на ньому, лишив слід. І тепер цей слід дряпав її зсередини, внутрішньо викручував усе: шлунок, легені, душу.

— Де ти був? — її голос прозвучав дивно. Він не був твердим, не був гнівним. Він був надто тихим, надто порожнім. Наче вона говорила крізь воду.

 Раель не відповів одразу. І саме ця пауза... ця проклята, мовчазна, повна всього пауза— була гірша за будь-яке "так" чи "ні".

Її плечі стиснулись. Груди ніби втратили змогу дихати. Вона спробувала вдихнути — і не змогла. Кисень не проходив. Щось стисло їй горло, наче чиїсь пальці. Її власні емоції. Її надії, які самі ж її душили.

 Вона заплющила очі — але образ Люсії виринав перед ними знову і знову. Її довге волосся, її усмішка, її пальці, які, можливо, сковзали по його грудях. Це було як отрута. Тиха. Повільна. Непрощенна.

 — Ти... був із нею? — прошепотіла Естерія. Вона знала відповідь. Вона відчула її в кожному погляді, кожному вдиху, у цій новій тиші, яка лежала між ними, мов лезо.

 Раель не сказав "ні". І не сказав "так". Він просто дивився. Мовчав.

 І цього вистачило. Її очі не наповнились сльозами — вони просто спорожніли.Наче з них усе вже вилилося до цього. Її руки повільно опустились,а серце знову вдарило — не від життя, а від болю.

Все всередині неї стиснулось в єдиний вузол. Груди здавило так, ніби її скував камінь. У ній не лишилось нічого, крім розірваних клаптів довіри. І тепер вона знала:
"Він не обрав мене. Навіть тоді, коли міг. А я — знову не була достатньою.