Люсія 19 глава

Віель увійшла до кімнати Люсії без стуку. У цій частині дому її поважали, але не любили — Віель завжди була тією, хто приймає рішення, навіть коли вони неприємні.

Люсія сиділа перед дзеркалом, розчісуючи своє фіолетове волосся. Вона не здивувалася візиту.

— То що привело тебе до мене, мадам? — глузливо протягнула вона, не озираючись.

— У мене є для тебе пропозиція, — сказала Віель, зупинившись біля дверей. — І робота, яка тобі сподобається.

Люсія поклала гребінець і повільно обернулася. Її очі звузилися від цікавості.

— Якщо це пов'язано з Раелем, то ти знаєш мою відповідь. Він давно мені подобається. Я тільки чекала, коли ти дозволиш мені наблизитися.

— Це не дозвіл, Люсіє. Це угода, — різко відповіла Віель. — Ти отримаєш шанс, але тільки якщо діятимеш за правилами. Тобі потрібно не звабити його, а втримати. Ти маєш стати його тінню, його отруйною звичкою. Зроби так, щоб він забув ім’я моєї сестри.

Люсія усміхнулася. Повільно, як хижак перед стрибком.

— І що буде, якщо він захоче більшого, ніж я зможу дати?

— Тоді ти даси йому саме стільки, скільки треба, щоб він згорів. Але не помер. Щоб залишився, залежний і осліплений.

— А що я отримаю? — її голос став твердим. — Крім можливості погратись з найвпливовішим чоловіком у місті.

Віель витягла зі свого рукава невеличку записку й поклала її на туалетний столик.

— Твоє ім’я зникне з облікових книг. Повністю. Ти більше не будеш куртизанкою. Отримаєш те, про що завжди мріяла: свободу. Але лише коли він забуде Естерію.

Люсія втупилась у записку, ніби вивчала долю.

— Гаразд, — нарешті мовила вона. — Але ти знаєш, Віель… іноді, щоб викрасти серце чоловіка, потрібно втратити своє.

— І ти готова на це?

— Я вже його не маю, — прошепотіла Люсія, знову повертаючись до дзеркала. — Воно давно загубилось у цій грі.

Коли за Віель зачинилися двері, я залишилась наодинці з тишею, яка раптом стала оглушливою. Відчуття перемоги мало би бути солодким. Нарешті — шанс. Але замість того, щоби відчути тріумф, я дивилася на себе в дзеркало — і не впізнавала обличчя.

Вона хоче, щоб я забрала його. Раеля. Віель думає, що я просто гарна лялька з отруйним дотиком. І я згодна — але вона не знає, що я давно мрію про нього. Не як про клієнта. Як про чоловіка, якого хочу… хоч би й на мить. Він був недосяжним, забороненим, холодним, і в цьому — найбільше моє прокляття.

Я пам’ятаю, як він уперше з’явився в будинку — не як клієнт, а як буря. Його очі ніби прорізали простір, і навіть тиша завмерла. Я бачила, як він дивиться на Естерію. І знала — у ньому народжується залежність. Це було огидно, болісно, красиво. Я зціпила зуби й усміхалася. Бо тоді ще не мала права.

А тепер мені дали дозвіл. Піти у вогонь.

Я підійшла до дзеркала ближче. Провела пальцями по ключицях, по шиї, де билися пульси — ніби намагалися втекти з тіла.
— Гаразд, — прошепотіла я до свого відображення. — Ти хотіла бути гравцем. Тепер грай.

Я вдягла червону сукню. Ту, в якій мене одного разу назвали «небезпечним бажанням». Вона сиділа на мені, мов друга шкіра, з високим розрізом і оголеними плечима — кожна деталь була створена, щоби змушувати серця пропускати удари.

Усю ніч я не спала. Ходила кімнатою, як кішка в клітці. Готувалась. Повторювала в голові репліки, інтонації, способи торкатися до його уваги. Але в серці — жодного плану. Там була лише жага. Лише біль, який я навчилась ховати за посмішкою.

Наступного вечора.

Я чекала його в холі, ненав’язливо. Гралася з келихом вина, сміялася з чиїхось жартів, відводила погляд — поки не відчула його.

Раель зайшов, мов буря, що не знає, кого знищити. Його очі, як завжди, шукали її.
Естерію.

Я проковтнула свою гіркоту.

— Пан Раель, — звернулася я м’яко, із тією самою усмішкою, що колись ламала серця. — Ви знову шукаєте привидів?

Він поглянув на мене, ніби вперше побачив.

— Вибачте?

— Естерія не тут. Але ви можете поговорити зі мною, — я зробила крок ближче. — Або ви боїтесь, що я зміню ваші бажання?

Мовчання. Його губи стиснулися, але він не пішов. Це був перший крок.

Я засміялася тихо, приклавши пальці до губ.
— Я не хочу вас завоювати, Раелю. Я хочу, щоб ви самі захотіли програти.

Тієї ночі, повернувшись до своєї кімнати, я тримала себе за плечі. Тіло тремтіло не від холоду — від страху.

Я граю гру, яку не контролюю. Віель вважає, що я зламаю Раеля. Вона не розуміє, що я можу зламати себе.

Я заплющила очі й побачила його. Як він хитає головою, усміхається не мені. Як вимовляє її ім’я.

Естерія.

Ненависть стискала мені груди, але разом з нею — і щось зовсім інше. Щось крихке. Бажання бути поміченою. Коханою. Потрібною.
Це не гра для мене. Це мій останній шанс.

Я прошепотіла в темряву:

— Якщо він подивиться на мене так, як на неї… я зроблю все, щоби цей погляд залишився моїм. Навіть якщо за це доведеться згоріти.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як Раель прощався з кимось у кареті. Його усмішка була чужою. Не для мене.
І, як завжди, не для мене.

Мене нудило від цього.
Він навіть не пам’ятає, якого кольору мої очі. Зате її — побачив з першого разу. Вона мовчазна, мов лялька, ледь посміхається, ніби її тут не повинно бути.
І саме в цьому — її сила. Її клята невинність — це те, що знищує нас усіх.

Вона не просила уваги. І все одно її отримала.
А я? Я навчилася говорити тілами, рухами, поглядами. Я роками вчилась бути бажаною. А вона просто з’явилась. Тінь, яку полюбили більше, ніж світло.

І знаєш, що найгірше?
Я ніколи не бачила її щасливою. Вона не хапала того, що їй давали. Вона ніколи не трималася за чоловіків. Не боролася. Їй просто все падало до ніг — і вона дозволяла собі відвертатися.