Можливі зміни 15 глава

На світанку, коли перші промені сонця ще лише пробивалися крізь штори, Естерія повільно розплющила очі. Тиша кімнати здавалася майже ідеальною, але поруч відчувалася тепла присутність. Повернувши голову, вона побачила Філіпа, який спокійно сидів біля вікна, уважно спостерігаючи за нею. Його срібне волосся ловило світло, підкреслюючи його загадковий вигляд, а фіолетові очі світилися ніжністю, коли він дивився на неї.

Він помітив, що вона прокинулася, і легко усміхнувся:

— Добрий ранок, панно. Сподіваюся, я вас не розбудив?

Естерія, все ще трохи сонна, відповіла з легкою посмішкою:

— Ні, ви не заважаєте, навпаки… Ваш спокій мене заспокоює.

Філіп злегка нахилив голову, немов бажаючи ближче побачити її обличчя за маскою:

— Знаєте, цікаве відчуття… здається, ми знаємо один одного вже давно. — Він на мить зупинився, мовби шукаючи правильні слова. — І хоча ви приховуєте обличчя, я відчуваю, що дізнався більше про вас за цю ніч, ніж міг би подумати.

Естерія трохи здивувалася його щирості, але не могла не погодитися. Її почуття до нього також стали теплішими. Вона нахилила голову, відвівши погляд:

— Можливо, ви праві. Іноді… зустрічі не потребують слів, щоб зблизити нас.

Філіп наблизився і простягнув руку, м’яко торкаючись її пальців. Його голос звучав майже пошепки:

— З вами легко бути собою. Це рідкісне відчуття, і я хотів би… пізнати вас ще більше.

Естерія не відводила погляду від його очей, і хоча вона не могла повністю пояснити, чому її так тягнуло до нього, вона відчувала, що хоче продовжити цей зв’язок. Їхні долоні з’єдналися, і цей простий дотик був наче обіцянка — обіцянка того, що вони не забудуть цю мить, як би доля не склалася далі.

Вони продовжили розмову, час від часу сміючись і відкриваючи одне одному свої думки, враження та відчуття. Її серце билося швидше, і з кожною хвилиною поруч із Філіпом вона відчувала, як це ранкове світло поступово заповнює її зсередини, додаючи їй сили та надії на щось більше, ніж звичайна випадкова зустріч.
 

Віель лежала, ще відчуваючи приємну втому після минулої ночі. Вона ледве розплющила очі, коли почула м’який, але впевнений стукіт у двері. Примружившись, вона побачила, що в кімнату увійшов Габріель. Його карі очі світлились злегка іронічним теплом, коли він підходив ближче.

— Ви дуже втомлені, панно? — запитав він тихим, але турботливим голосом, кидаючи короткий погляд на її розкидані на подушці локони.

— Можна було б і більше відпочити, — лукаво усміхнулась вона, потягуючись. — Але ж, схоже, я не маю права на відпочинок, коли ви так нетерпляче очікуєте моєї уваги?

Габріель сів на край ліжка, закидаючи ногу на ногу, і спокійно усміхнувся, відчуваючи її жарт. Його коричневе волосся м’яко спадало на плечі, а в його погляді було щось таке, що водночас заспокоювало та викликало бажання продовжити цю приємну гру.

— Ви дуже точно підмітили, — тихо погодився він, нахиляючись ближче. — Зізнаюсь, вашої уваги дійсно ніколи не буває забагато.

Віель усміхнулась і подивилася на нього, її очі сяяли загадковою теплотою:

— Ви вмієте бути чарівним. Але скажіть, а ви так легко забуваєте минулі ночі? 

Габріель лише тихо засміявся:

— Ні, панно. Але я також не належу до тих, хто втомлюється від того, що приносить насолоду. І навіть якщо ви захочете спочити, то я готовий залишитися тут, аби скласти вам компанію.

Вона злегка зітхнула, ніби бажаючи показати, що не може встояти перед такою пропозицією. Втома відступила, і її серце затріпотіло, коли вона зустріла його погляд:

— Панне… здається, ви надто розумієте мої слабкості, — тихо відповіла вона, не стримуючи легкої усмішки.

Їхній погляд сплелися в мовчазному розумінні, яке стало тимчасовим спокоєм посеред буремного світу інтриг та завдань. 
 

Віель, зітхнувши, опустила погляд і злегка усміхнулася, проказуючи з ноткою легкого жалю:

— Але, на жаль, мушу йти, пане. Прошу вибачення, — вона підвелась, поправляючи своє вбрання і кидаючи швидкий погляд на Габріеля.

Він лише кивнув, відчуваючи приховане тепло її жесту, й не намагався її зупинити, хоча в його очах промайнула легка тінь розчарування. Габріель розумів, що цього разу варто дозволити їй піти, не ставлячи запитань.

— Я чекаю на нашу наступну зустріч — тихо промовив він, легенько нахиляючись в прощальному поклоні. — Впевнений, вона не забариться.

Віель відповіла лише тонкою усмішкою, яка промайнула на її обличчі, і, не озираючись, залишила кімнату. Та в її душі зберігалось відчуття, що їхній шлях з Габріелем ще неодноразово перетнеться, навіть якщо цього вимагатимуть обставини, а не її бажання.